Герман Гессе - Степовий вовк

Я довго дивився на неї. Нарешті здригнувся, наче отямившись, і хотів вийти. Але тієї хвилини побачив, як Пабло потягнувся й розплющив очі, побачив, як він схилився над мертвою і всміхнувся. «Цей парубійко ніколи не буває поважний,― подумав я,― з усього він сміється». Пабло обережно загорнув край килима і вкрив ним Герміну по груди, щоб не було види рани. Тоді нечутно вийшов з ложі. Куди він пішов? Невже всі покинули мене? Я лишився сам з укритою до половини килимом мертвою Герміною, яку любив і якій заздрив. На біле чоло спадали короткі, наче хлоп'ячі, пасма волосся, які ледь пахли парфумами і крізь які просвічувало маленьке, гарне вухо. Червоні губи наче променіли на зблідлому обличчі і були трохи розтулені.

Тепер її бажання було виконане. Я вбив свою кохану перше ніж вона встигла стати цілком моєю. Я вчинив щось неймовірне і тепер стояв навколішки перед забитою, дивився на неї й не знав, що означає цей мій вчинок, не знав навіть, чи він був добрий і правдивий, чи навпаки. Що б сказав про це мудрий гравець у шахи, що б сказав про це Пабло? Я нічого не знав, думки мої розбігалися. Все червонішими здавалися нафарбовані губи на згаслому обличчі. Таке було все моє життя, таке було моє коротке щастя й коротке кохання, як ці закляклі губи: трохи червоні на мертвому обличчі.

І від цього мертвого обличчя, від цих мертвих білих плечей, мертвих білих рук віяло жахом, що поволі закрадався мені в душу зимовим духом пустки й самотності, крижаним холодом, який поволі наростав і від якого в мене починали клякнути руки й губи. Може, я погасив сонце? Може, я знищив серце всього живого? Може, сюди проник смертельний холод міжзоряного простору?

Охоплений жахом, я дивився на скам'яніле чоло, на непорушне волосся, на біле холодне вухо. Холод, який випромінювало її тіло, був смертельний і все-таки гарний, він бринів, чарівно вібрував, був музикою!

Чи не траплялося вже мені колись раніше відчувати цей жах, що одночасно був ніби щастям? Чи не доводилося мені вже колись чути цю музику? Так, я вже чув її, в Моцарта, у безсмертних.

Я пригадав вірша, що колись раніше був знайшов у кишені:

Ми ж перебуваемо в ефірі,

Серед крижаних небесних рік,

Час для нас не має сили й міри,

Невластиві нам ні стать, ні вік...

Холодом огорнуті небесним,

Ясно й холодно сміємся ми...

Двері до ложі відчинилися, і зайшов Моцарт. Спершу я його не впізнав, бо він був без кіски, не в штанях до колін і не в черевиках з пряжками, а одягнений по-сучасному. Він сів біля мене, я майже торкався його й не давав йому присунутися ближче, щоб він не замастився в кров, що текла на підлогу з Герміниних грудей. Сівши, він відразу почав щось робити з невеличкими апаратами й інструментами, які розіклав навколо себе. Він цілком захопився ними, щось крутив у них, направляв, і я замилувався його вправними, тонкими пальцями ― мені так хотілося побачити колись, як вони грають на роялі. Я задумливо дивився на нього, чи, власне, не задумливо, а замріяно, мене зачарували його прегарні, мудрі пальці мені стало тепліше біля нього, але воднораз і страшні. Я зовсім не думав про те, що саме він підкручує і налагоджує.

Виявилось, що він збирав і настроював радіоприймач, тепер він ввімкнув його й сказав:

— Передача з Мюнхена, Генделів «Кончерто гроссо у фа мажорі.

І справді, на мій невимовний подив і жах, пекельна бляшана лійка почала випльовувати з себе ту суміш бронхіального харкотиння і жованої гуми, яку власники грамофонів та приймачів домовилися звати музикою, - але. так само, як під грубим шаром бруду ми вгадуємо чудову давню картину, так і за тим харкотинням і хрипіння дійсно можна було вгадати шляхетні обриси того божистого твору, його величну композицію, його сміливий, широкий подих, глибоке звучання смичкових інструментів.

— Господи,― перелякано вигукнув я,― що ви робите, Моцарте? Невже ви справді хочете, щоб ми з вами були причетні до цього свинства? Ви хочете напустити на нас цей апарат, цей тріумф нашої доби, її найновішу переможну зброю в нищівній боротьбі проти мистецтва? Невже без цього не можна обійтися, Моцарте?

О, як холодно, як страхітливо засміявся мій моторошний співрозмовник! Засміявся нечутно, а проте все руйнуючи своїм сміхом. Він зі щирим задоволеннями дивився на мої муки і все щось підкручував, направляв у своєму проклятому апараті, пересував бляшану лійку. І дал сміючись, він заливав приміщення спотвореною, бездушною, вбивчою музикою. І далі сміючись, він сказав мені: