Герман Гессе - Степовий вовк

Багато чого пережив я в маленькому театрі Пабло навіть тисячної частки того не можна переказати слова - ми. Всі дівчата, яких я будь-коли кохав у своєму житі були тепер мої, кожна давала мені те, що тільки вона могла дати, і кожній я давав те, що тільки вона могла взяти від мене. Я спізнав багато кохання, багато щастя багато втіхи, але й багато тривог і страждань, кожне кохання, яке мене обминуло в житті, під час цієї години, пробутої в царстві сну, чарівно розквітло в моєму сад ку,― то були і цнотливі, ніжні квітки, і яскраві, палахкі, як полум'я, і темні, як сутінок, що швидко відквітали, осяйна насолода, тремтлива мрійливість, глибока меланхолія, болісне згасання, променисте відродження. Мені траплялися такі жінки, яких можна було здобути тільки раптовим наскоком, і такі, до яких треба було залицятися довго й терпляче, але те залицяння було великим щастям. Кожен притемнений відтинок мого життя, в якому колись, бодай на хвилину, мене кликав голос статі, запалював жіночий погляд, вабило мерехтіння дівочої шкіри, тепер знов освітився, і я надолужив усе прогаяне. Кожна стала моєю, кожна по-своєму. Там була жінка з незвичайними темно-карими очима і білим, як льон, волоссям, поряд з якою я чверть години простояв біля віна у вагоні швидкого поїзда і яка потім не раз мені снилася, -- не промовивши жодного слова, вона навчила мене свого небувалого, страхітливого, вбивчого мистецтва кохання. І покірлива, тиха китаянка з марсельського порту, з усмішкою, як у порцелянової ляльки, з чорним гладеньким волоссям, з вологими очима,― вона теж знала безліч нечуваних речей. Кожна з них мала свої таємниці і свій власний запах, кожна цілувала, сміялася інакше, по-своєму була сором'язлива і по-своєму безсоромна. Вони з'являлися й зникали, течія несла їх до мене, хвилею кидала мене до них і відносила геть, я плавав, грався, наче дитина, серед того потоку чуттєвості, повного чарів, небезпеки й несподіванок. І я здивувався, що в своєму житті, наче такому вбогому, суворому житті Степового Вовка, мав стільки можливостей закохатися, стільки спокус. Я майже всі їх проґавив, усі знехтував, обминув і якомога швидше забув, але тут вони збереглися всі до одної, цілі сотні. І тепер, побачивши їх, я безоглядно віддався їм, занурився в рожевий присмерк їхнього пекла. Навіть та спокуса повернулася, яку мені колись запропонував був Пабло, і а й інші, раніші, які я свого часу навіть не збагнув до пуття, фантастичні розваги втрьох і вчотирьох, теж повернулися і, сміючись, захопили мене у свій танок. Багато я пережив, брав участь у багатьох розвагах, про які навіть важко розповісти словами.

І ось я знов виринув із бездонного потоку спокус, пороків і пасток, тихий, мовчазний, озброєний глибоким досвідом і знанням, мудрий, дозрілий для Герміни. Останньою постаттю в моїй багатющій міфології, останнім ім'ям у безконечному ряду була вона, Герміна. Вона з'явилася, і я зразу ж опритомнів, любовна казка скінчилася, бо Герміну я не хотів бачити в сутінку чарівного дзеркала, їй належав цілий Гаррі. О, тепер мені б хотілося так переставити фігури у своїй грі, щоб усе зосередилось на ній і все здійснилося.

Потік викинув мене на берег, я знов опинився в тихому коридорі театру. Що далі? Я сягнув рукою по фігурки До кишені, але так і не витяг їх. Мене знов захопив світ Дверей, написів, магічних дзеркал. Я безвільно прочитав напис на найближчих дверях і здригнувся. Там стояло:

ЯК УБИВАЮТЬ КОХАННЯМ

На мить у моїй пам'яті спалахнула яскрава картина: Герміна біля столу в ресторані, що раптом забула про їжу та вино й почала дивну розмову, її страхітливо поважний погляд, її слова про те, що вона закохає мене в себе для того, щоб загинути від моєї руки. Серце мов залила тяжка, темна хвиля страху, зненацька все це знов повернулося до мене, я знов відчув у душі моторошний поклик долі. Я розпачливо сягнув рукою до кишені по фігурки, щоб трохи поворожити ними й змінити ходи на своїй шахівниці. Але там уже не було ніяких фігурок. Замість них я витяг із кишені ножа. Смертельно переляканий, я побіг коридором, повз незчисленні двері, зупинився перед велетенським дзеркалом і глянув у нього. У дзеркалі тихо стояв великий гарний вовк, такий заввишки, як я, і несміливо, тривожно дивився на мене. Потім очі його блиснули, він підморгнув мені й ледь усміхнувся. Паща його на мить розтулилася, і я побачив червоного язика.

Де дівся Пабло? Де ділася Герміна? Де дівся чоловік, що так гарно балакав про формування особистості?