Роберт Вальзер: Прогулянка

Урядник сказав «добре», по чому додав: «Вашу заяву, що стосується призначення вам якнайнижчого ступеня оподаткування, ми вивчимо докладніше і негайно вишлемо вам повідомлення позитивного чи негативного змісту. За сформульований люб’язно правдивий звіт, як і за детальність та щирість ваших освідчень, оголошуємо вам подяку. Можете тим часом вийти і продовжувати вашу прогулянку».

Отримавши цей милостивий дозвіл, я поквапився геть і невдовзі був знову на волі. Мене всього охопило й повело за собою відчуття свободи. Після всіх цих пригод, що їх я переніс цілком мужньо, більш-менш переможно здолавши тяжкі перешкоди, я врешті підходжу до давненько вже оголошеного залізничного переїзду, де змушений певний час постояти, справно перечікуючи, поки дещо сповільнений потяг зволить якнайласкавіше повз мене увесь проїхати. Разом зі мною перед шлаґбаумом вичікувала групка чоловіків та жінок різного віку й характеру. Огрядна миловида обхідниця, завмерши, ніби статуя, пронизувала нас, так само завмерлих в очікуванні, допитливим поглядом. Потяг, який проїхав повз нас зі свистом, був повний військовиків. Солдати на службі в дорогої любої вітчизни, що визирали з вікон, а з іншого боку всяка цивільна людність привіталися навзаєм дружніми помахами так радісно й патріотично, що над усім запанував цілком благодатний настрій. Позаяк переїзд по цьому було відкрито, я та всі інші спокійно рушили далі, й цієї миті все навколишнє здалося мені в тисячі разів гарнішим, як дотепер. Прогулянка сповнювалася чимраз більшою красою. Тут, коло переїзду, означилося щось на зразок апогею чи серединного пункту, від якого все знову може піти на спад. Я вже передчував початок лагідного надвечір’я. В усьому запанувала солодка меланхолія — ніби тихий Бог у себе на високостях. «Тепер тут гарно, як у небі», — подумалося мені. Лагідний краєвид із поштиво-скромними луками, садками й будинками був як чарівлива до сліз прощальна пісня. Звідусіль долинали приглушені споконвічні скарги і страждання бідного люду. Велично і м’яко виринали легкими своїми обрисами духи в розкішних одежах, а мила окові шосейна дорога поперемінно відблискувала блакиттю, біллю та золотом. Зворушення й захват, ніби ангельські подоби, що сходять із неба, линули над фарбованими в золотисте й рожеве вбогими хатинами, ніжно й зусібіч пещеними в сонячному промінні. Любов і бідність, і сріблясто-золотий повів крокували рука в руку, ледь підносячись над землею. Мені здалося, наче хтось любий вимовив моє ім’я або поцілував мене й потішив. Бог Усевишній, наш милосердий Господь, вийшов на дорогу, щоб її прославити і зробити її красу небесною. Видива моїх фантазій змусили мене повірити, що сам Ісус Христос, зійшовши на землю, ходить тепер між добрих людей, мандрує чарівними околицями. Будівлі, садки і люди перетворилися на звуки, всі речі та предмети, здавалося, злилися в єдину душу, єдину ніжність. Усе пронизувала й огортала сріблястою вуаллю хмарина Душі. Світова Душа відкрилась — і всі страждання, й розчарування людські, все зло, все, що болить — усе зникає, щоб відтепер ніколи більше не з’являтися. Перед моїми очима постали давніші прогулянки. Але чудове видіння теперішньої миті затьмарило все інше. Майбутнє поблякло, а минуле розтануло. У палахкому і колихкому Тепер я й сам палав і квітнув. Здаля і зблизька проступало, виразно жестикулюючи, все велике і добре, сріблясто обсипало багатством і щастям, тож я всередині цього прекрасного краєвиду думав ні про що інше, як тільки про неї. Всі інші мої фантазії розвалювались і втрачали значення. Я мав перед собою всю щедру щільність землі, але приглядався лише до найдрібнішого, найскромнішого. Небо в любовному пориві здіймалось угору і знову схилялося донизу. Я став сутністю, що прогулюється всередині сутності; все зовнішнє зробилося сном, а дотепер зрозуміле — незбагненним. З поверхні я зісковзнув у казкову глибінь і тут-таки розпізнав у ній добро. Те, що ми розуміємо й любимо, розуміє й любить і нас. Я вже не був собою, я був кимось іншим, але саме тому я врешті був знову собою. Мені здавалося, що в солодкому світлі любові я можу збагнути чи мушу відчути, що тільки внутрішня людина існує по-справжньому. Мене пронизала думка: «Де б ми, бідні, були, якби не наша вірна земля? Що б мали ми, якби не було цих добра і краси? Де був би я, коли б не зміг бути отут? Тут моє все, а деінде нічого».