Що стосується дерева, жадоби, селянина, вивезення до Сибіру і хльости, що її той селянин, рубаючи дерево, начебто заслуговує, то я пішов дещо задалеко й мушу визнати: мною опанувала лють. Утім шанувальники дерев зрозуміють мій гнівний настрій і підтримають мене в так палко виявлених жалях. Щодо тисячі батогів, то я згоден узяти їх назад. Слово «бовдур» теж на моєму сумлінні. Я засуджую це брутальне слово і прошу в читача пробачення. А що дотепер я вже кілька разів мусив його просити, то зумів досягнути в цьому ввічливому процесі деякої вправності. Казати «бездушний і підлий власник» також було необов’язково. Подібних душевних збурень слід, хоч там як, уникати. Це зрозуміло. Відчуття болю за знищення прегарного високого старого дерева я залишаю в силі, як і свою гірку гримасу з цього приводу — й тут уже ніхто не змусить мене до перегляду. «Прогнати з громади» — дещо необережний вислів, а що стосується жадоби грошей, яку я означив нікчемною, то мушу погодитися, що й сам не раз і не два завинив та й наламав дров у цьому сенсі, а навіть і згрішив, тож, напевно, деякі неподобства з підлостями й мені не зовсім чужі. Всіма цими виправданнями я, звісно, проводжу лінію самоприниження — з відвертістю, більшої за яку не буває; проте саме цю лінію вважаю доконечною. Пристойність наказує нам зважати на те, щоб ставитися до самих себе з такою ж вимогливістю, як і до інших, і щоб судити інших так само помірно та м’яко, як себе самих, а як відомо, до останнього ми схильні повсякчас і несвідомо. Хіба не любо вам спостерігати за тим, як я очищаюся від помилок і згладжую промахи? Роблячи свої щирі зізнання, я демонструю миролюбність, а виправляючи гострі кути і пом’якшуючи тверді вислови, я стаю тонким і ніжним примиренцем, виявляю почуття доброго тону та дипломатичні здібності. Ну так, я все-таки було зганьбився; однак і моя добра воля чогось варта.
Якщо зараз хто-небудь скаже, ніби я безпардонний нахаба і деспот, а ще владолюбець, який валить, ніби сліпий, напролом, то я буду заперечувати, тобто наважуся стверджувати, що маю право вважати таку особу глибоко дезорієнтованою. Так сумирно і чуйно, як я, не ставився до свого читача ще жоден автор.
Ну, а тепер можна люб’язно подати вам палац із його покоями: я просто-таки повнюся тріумфом, бо ось цим напівзруйнованим шляхетським гніздом, цією вельможною посілістю, лицарською та маґнатською оселею, що саме виринає на моєму шляху, оточена старезним парком, дуже варто пишатися, творити з неї сенсації, пробуджувати заздрість, викликати подив і здобувати шану. Не один чутливий горопаха-літератор пожив би всмак із найвищим задоволенням у такому от собі замковому дворі поруч брами для в’їзду вельможних, гербами оздоблених екіпажів. Не один бідний, хоч і життєлюбний художник мріє про тимчасове перебування у казковій старовинній садибі. Не одне освічене, хоч і вбоге, як миша, міське дівча захоплено та платонічно марить про ставкові плеса, ґроти, склепінчасті покої, про всю цю розкіш і про себе — як в’ються навколо неї меткі слуги та шляхетні рицарі. На резиденції, що її тепер я розглядав, тобто на її мурі, можна було побачити й відчитати число 1709, й це, ясна річ, відчутно підсилило моє зацікавлення. З непідробним захватом дослідника старовини та природи я зазирнув до омріяного, старого, незвичайного саду, де в басейні з плюскітливим фонтаном відразу ж запримітив рідкісну рибину завдовжки з метр — самотнього сома. Так само я відкрив і в романтичному піднесенні констатував появу садового павільйона в мавританському чи арабському стилі, щедро і вміло розписаного блакитом, таємничим сріблом зірок, золотом, бронзою й поважною шляхетною чорнотою. Найтонша інтуїція відразу підказала мені припущення, що павільйон швидше за все було зведено року десь 1858-го; рознюхавши це, розгадавши і встановивши, я можу тепер за першої ж нагоди виголосити з цього приводу спеціальну доповідь у залі нашої ратуші — з гордо піднесеним чолом і впевненістю на лиці. Цю мою доповідь найімовірніше не забарилась би процитувати преса, що само собою не могло б не тішити; трапляється ж і таке, що преса про подібні речі не згадує жодним словом. Поки я придивлявся тому арабському чи перському павільйонові, на думку мені спало таке: «Як гарно тут, мабуть, уночі, коли все огортає непроникний морок, коли все накрути тихне, темне й німе, а ялиці ледь проступають із темряви, й опівнічний трепет хапає за серце самотнього мандрівника, і в павільйоні розсіює солодке жовтаве сяйво лампа, що її внесла красива, вишукано одягнута шляхетна пані, яка згодом, за підказкою свого рідкісного смаку й за велінням душевного пориву, сідає до фортепіано, що неодмінно мусить знайтися в нашому павільйоні, й починає награвати мелодії, а відтак — дозвольмо собі ще зухвалішу мрію — наспівувати їх своїм дивовижним чистим голосом. Як хотілося б це почути, щоб, наче уві сні, наповнитися щастям від нічної музики!»
Читать дальше