Роберт Вальзер: Прогулянка

Але до ночі було ще далеко, та й лицарське середньовіччя було далеко позаду, як і роки 1500-ті чи навіть і 1700-ті, тобто навколо був білий день, до того ж будній, і в ньому зграйка людей, що скупчилися довкруг незугарного й аж ніяк не лицарського, вульгарного й нахабного автомобіля — найогиднішого з усіх, які я коли-небудь бачив, і ця людська зграйка поламала хід моїх учених і романтичних спостережень, умить виштовхавши мене з поезії замків та замріяної минувшини так рішуче, що я мимохіть вигукнув: «Ось вони, грубощі неотесаних — заважати мені в осягненні найтонших матерій, у зануренні в найпотаємніші глибини. Я міг би обуритись, але краще лишатимусь лагідним і все по-шляхетному витерплю. Думки про колишню красу такі ж приємні, як і вибляклі картини вельможної й занепалої, втраченої величі; але з цієї причини ніяк не варто відвертатися від сьогодення й сучасників. Не варто думати, ніби маєш право гніватися на людей або інституції через їхню неуважність до твоїх історично-філософських настроїв і проникнень».

«Буря з громом, — вирішив я, крокуючи далі, — була б цілком до речі. Сподіваймося, що котрогось разу я потраплю в її красу». А вельмишановного й чорного, як воронове крило, собаку, що вилежувався впоперек дороги, я привітав цілою жартівливою тирадою: «Як бачу, неосвічений та невихований хлопче, і в голову тобі не прийшло б хоч трохи виявити поштивість, устати й подати для привітання свою чорнезну лапу — при тому, що як за моєю ходою, так і за манерами ти мав би розпізнати в мені чоловіка, що, довгих сім років проживши в одній зі світових метрополій, ні на хвилину, не кажучи про годину, тиждень чи місяць, не переставав обертатися винятково в добірному товаристві першокласних людей? Це в якій же школі тебе отак вивчили, дурню волохатий? Мовчиш? Не скажеш і слова у відповідь? Отак лежиш собі преспокійно, глипаєш на мене і навіть не ворухнешся, як той монумент? І не соромно?»

Насправді ж собацюра з його вірною пильністю, добрим гумором і погідним спокоєм, що його всіляко підкреслював, надзвичайно мені сподобався, й, оскільки позирав він на мене приязно, хоч напевно не розумів ані слова з моєї промови, я дозволив собі трохи його покартати — не всерйоз однак, а в цілком жартівливому стилі, тобто в жодному разі не маючи щодо нього злих намірів.

На вигляд парадно зодягнутого, елеґантно-пишного й зарозумілого пана, що йшов мені назустріч, величаво похитуючись, я зі смутком подумав: «А занедбані й закутані в жахливе лахміття діти бідняків? Як це можливо — красуватись, ніби цей пан, з усім шиком, ходити запнутим на всі ґудзики, розчепуреним, бездоганно підтягнутим, до блиску начищеним, випещеним і відпрасованим, ще й розцяцькованим ланцюжками та перснями, й анітрохи не журитися долею нещасних, бідних, абияк одягнутих юних істот, котрі лазять по світу обірванцями, демонструючи печальну нестачу гігієни й догляду й аж волають про свою плачевну безпритульність? Чи цьому гусакові хоч іноді буває не по собі? Чи вельмишановний пан Дорослий, що в цю мить отак красиво наближається, не відчуває певного збентеження, забачивши брудну й обшарпану малечу? На мою думку, ніхто з дорослих не повинен так зверхньо носитися зі своїм шиком, поки навколо ще є дітлахи, яким і мріяти про оздоби не доводиться».

Проте так само слушно можна було б твердити, що ніхто не сміє відвідувати концерти або театральні спектаклі чи взагалі віддаватися будь-яким іншим розвагам, поки на світі є в’язниці та інші місця позбавлення волі і в них нещасні ув’язнені. А це вже таки занадто. Бо якби хтось і вирішив почекати з насолодами й радощами так довго, аж поки на світі остаточно не стане людей нещасних і бідних, то він мусив би дочекатися туманного й невідомого кінця всіх днів, а з ним крижаного й порожнього кінця світу і при цьому враховувати, що в такий спосіб йому минеться не тільки охота до задоволень, а й саме життя.

Знищена, зморена працею, зів’яла робітниця, що ледве перебираючи ногами від утоми, дріботіла непевним кроком і кудись поспішала, бо явно мусила щось негайно позалагоджувати, відразу нагадала мені про доглянутих та розпещених донечок і панянок з добрих родин; це ті, що часто й самі не знають, яким таким вишуканим тонким заняттям, якою ще такою розвагою заповнити свій час; ті, що цілими днями, ба навіть і тижнями розмірковують, як би то одягнутись, аби підкреслити й довести до блиску всі переваги своєї зовнішності; ті, що в них завжди знайдеться море часу на роздумування про те, як додати власній особі та солодкій цукерковій фігурці ще трохи надмірно-хворобливої витонченості.