Роберт Вальзер: Прогулянка

Я вже ледь не розкаювався в тому, що таки довірив пошті з її опікою й доставкою такого розбишацького, як мені саме почало здаватися, листа; адже той, кому я з максимальною гіркотою та злістю оголосив війну, розриваючи будь-які дипломатичні, а краще сказати — господарські стосунки, був як-не-як особою керівною і впливовою. І все ж я дав хід своєму виклику, знаходячи розраду у твердженні, що мій вельмидостойний адресат однаково мого послання не читатиме, бо напевно матиме його досить уже на другому-третьому слові, а відтак, не тратячи на нього багато часу й зусиль, найімовірніше викине весь мій полум’яний слововилив туди ж, куди викидає будь-який інший непотріб — до сміттєвого кошика. «Крім того, подібні речі самі собою забуваються протягом півроку чи навіть і кварталу», — підсумував я по-філософському, бойовито спрямовуючи свій маршовий крок до кравця.

Той перебував у доброму гуморі та, схоже, преспокійному душевному стані посеред свого елегантного салону, чи то пак модного ательє, цілком заваленого пахкими сувоями й обрізками тканини. Для повноти ідилії з клітки галасувала кімнатна птаха, а пройдисвіт-учень з усією старанністю розкроював матеріал. На мою появу майстер Дюнн поштиво підвівся з робочого місця, де енергійно орудував голкою, щоб як належить ушанувати відвідувача. «Ви, очевидно, зайшли по свій готовий і бездоганно точно пошитий на моїй фірмі костюм», — сказав він, дещо занадто по-панібратському подаючи мені руку, що її я все ж не погордував стиснути якнайміцніше. «Я зайшов, — була моя відповідь, — щоб, відкинувши страх і сповнившися надії, приміряти ваш виріб, щодо якого маю деякі тривожні сумніви».

Пан Дюнн мовив, що всі мої побоювання вважає зайвими і ручається за крій та фасон; при цьому він уже провадив мене до сусідньої комірчини, звідки відразу ж позадкував. Щойно він знову почав ручатися й божитися, ситуація зовсім перестала мені подобатися. Невдовзі стали доконаним фактом і сама примірка, і найтісніше з нею пов’язане розчарування. Насилу долаючи в собі буйно закипіле обурення, я різко покликав пана Дюнна і з максимальними спокоєм та зверхністю видушив йому просто в лице нищівну фразу: «Хіба ж я не казав?»

«Коханий і дорогий пане, прошу вас, не хвилюйтеся без причини!» — сказав на це майстер.

У відповідь я з великими труднощами видобув із себе: «Причин для хвилювання та навіть розпачу тут більше ніж досить. Притримайте ж, коли ваша ласка, для себе всі свої геть не відповідні моментові потішання і негайно перестаньте мене заспокоювати! Усе, що ви зробили для пошиття мені бездоганного костюма, викликає найвищої міри сумнів. Усі мої побоювання — від найлегших до найповажніших — знайшли собі підтвердження, а найгірші передчуття здійснилися. Як смієте ви ґарантувати бездоганний крій та фасон і звідки берете відвагу запевняти мене у своїй кравецькій майстерності, якщо мінімальна чесність, елементарна правдивість і повага до іншого мали б змусити вас до визнання: мене спіткала жахлива невдача, а виготовлений на вашій славетній фірмі бездоганний костюм цілком спартачено?»

«Від слова „спартачено“ покірно прошу вас надалі утримуватися», — мовив майстер.

«Я постараюся, пане Дюнн».

«Дуже вам дякую й тішуся щиро з нагоди такого доброго наміру».

«Дозвольте мені зажадати від вас абсолютно рішучих змін у костюмі, який, згідно з результатами щойно проведеної ретельної примірки, виявив аж таку кількість браку, помилок і недоліків».

«Це можна».

«Невдоволення, образа і смуток, які я тепер відчуваю, змушують мене сказати вам у вічі, що ви розлютили мене».

«Я клянуся: мені дуже прикро це чути».

«Ревність, із якою ви клянетеся, ніби вам прикро, що ви розлютили мене й тим самим дощенту зіпсували мій настрій, нітрохи не змінює на краще ситуацію з нещасним костюмом, який я твердо відмовляюся визнавати своїм і рішуче вам повертаю; про вдячність і похвалу не може бути й мови. Відносно піджака можу виразно сказати, що він робить із мене горбаня, тобто спотворює як людину в такий спосіб, з яким я в жодному разі не можу погодитися. Ба більше — я змушений протестувати проти такого злоякісного викривлення моєї постави. Рукави понад усяку міру вигналися в довжину, а жилетка вирізняється головно тим, що справляє цілком огидне враження, ніби її носій відростив собі добряче пузо. Штани, чи то пак сподні, просто жахливі. Їхня форма своїми лініями вганяє мене, щиро кажучи, в нервовий дріж. Цей злиденний, дурний і сміховинний витвір відзначається найтіснішою вузькістю там, де мав би пишатися розумною шириною, а там, де повинен бути завуженим, — непомірно розширений. Ваша робота, пане Дюнн, перш усього свідчить про відсутність фантазії, а результат її — про вади інтелекту. До такого костюма просто липнутиме все, що жалюгідне, дрібне, нікчемне, недоладне, все, що нудне, боязке і сміховинне. Той, хто його виготовив, з певністю не належить до творчих окрилених особистостей. Така кричуща бездарність заслуговує хіба що якнайглибшого співчуття».