Роберт Вальзер - Прогулянка

«Страшна жінко, чого вам від мене треба?» — заверещав я, різко зриваючись із-за столу і роблячи вигляд, ніби хочу його перекинути. Проте пані Ебі стримала мене, щиро й гучно розсміялася і пояснила, що дозволила собі трохи піджартувати, тож я, коли така моя ласка, не повинен би взяти їй цього за зле: «Я тільки хотіла зобразити приклад, як чинять окремі господині, що подекуди просто не знають міри у догоджанні гостям».

Тут і я не стримався від сміху — мушу визнати, що пані Ебі з її пустощами таки припала мені до смаку. Вона хотіла, щоб я лишався в неї протягом усього пополудня, й ледь не образилася, почувши від мене, що я, на жаль, не можу більше втішатись її товариством, позаяк маю залагодити кілька важливих справ, жодної з яких ніяк не вийде відкласти. Мені дуже лестило те, як гірко вона пошкодувала, що я вже хочу й повинен її покинути. Пані Ебі спитала, чи я справді мушу зараз утікати, на що отримала від мене абсолютне запевнення: лише крайня терміновість могла би спричинити мій такий стрімкий відхід із такого приємного місця ще й від такої привабливо-хвальної особи. З цими словами я попрощався.

Тепер слід було захопити зненацька, приборкати, здолати і підімнути твердолобого й норовливого, під кожним оглядом явно переконаного у власній непомильності та професійній майстерності, цілком і повністю пронизаного відчуттям особистої цінності та величі і непохитного у своїй щодо цього твердості пана кравця, чи то пак уже навіть marchand tailleur. Підважувати незламну самовпевненість кравецького майстра — затія, що її слушно можна поставити серед найскладніших та найобтяжливіших завдань, тож потрібна неабияка мужність, щоб за нього взятись, і така ж рішучість, щоб виконати. Назагал кравці та їхній світогляд завжди викликають у мене якийсь нищівний переляк, що його я навіть і не дуже соромлюся, позаяк вважаю цілком зрозумілим і виправданим. Тож я приготувався до всього включно з найгіршим і рушив на війну з усіма її небезпеками, озброєний такими рисами, як відвага, твердість, гнів, обурення, погорда й навіть зневага до смерті — з таким поза сумнівом вартісним оружжям я сподівався успішно й переможно дати відсіч їдкій іронії та прихованій під машкарою добросердя насмішці. Сталось усе інакше, але я наразі мовчу про це, тим більше, що маю відіслати згадуваного вже листа. Власне кажучи, я щойно так і вирішив: спочатку зайти на пошту, потім до кравця й аж по тому віднести до сплати місцевий податок. Апетитна будівля поштамту була вже просто перед моїм носом; я жваво ступив досередини і запросив у відповідного службовця одну поштову марку, що її негайно наклеїв на конверт. Цей останній я обережно пустив у вільний політ крізь шпарину скриньки, зосереджено зважуючи й обдумуючи те, що написав у листі. Я чудово пам’ятав, що текст його звучав так:

Дуже поважаний пане!

Це незвичне звертання має впевнити Вас у тому, що відправник ставиться до Вас із холодною байдужістю. Я знаю, що не повинен очікувати шани від Вас та подібних Вам осіб; адже Ви і Вам подібні занадто високої думки про себе самих, і це дуже заважає Вашому проникненню в суть та її розумінню. Я цілком переконаний, що Ви належите до людей, які мають себе за видатних, тому що, безцеремонні й неввічливі, почуваються самовпевнено, користаючи з високих протекцій, і вірять у власну мудрість, позаяк це слово — «мудрість» — вони іноді чують. Такі, як Ви, не гребують нахабним, жорстким і брутальним ставленням до вбогих та незахищених. Такі, як Ви, надзвичайно легко доходять висновку про необхідність у всьому бути згори, завжди добиватися переваги й о кожній порі дня насолоджуватися своїми тріумфами. Такі, як Ви, не здогадуються, що все це глупота й вона перебуває поза межею як можливого, так і бажаного. Такі, як Ви, лише чваняться і щомиті готові ревно прислужитися тупій силі. Такі, як Ви, неймовірно відважні в униканні будь-якої справжньої відваги, тому що знають: будь-яка справжня відвага здатна їм зашкодити; крім того, вони геть відважно докладають усі свої хіть і запал тільки на те, щоб здаватися добрими й гарними. Такі, як Ви, не шанують ні віку, ні заслуг, ні жодною мірою праці. Такі, як Ви, шанують гроші — причому так, що вже не здатні пошанувати щось інше. Той, хто працює чесно, хто спромігся на ретельні зусилля, в очах таких, як Ви, абсолютний віслюк. Я в цьому не помиляюся: навіть мізинець мій підказує, що я маю рацію. Я не забоюся сказати Вам просто у вічі, що Ви зловживаєте своїм становищем, адже чудово знаєте, якими проблемами та неприємностями супроводилась би будь-яка найменша спроба піймати Вас за руку. Однак у схилянні та лестощах, до яких Ви звикли, і в найсприятливіших передумовах, що ними Вас оточено, Ви все одно почуваєтеся жахливо загроженим, безперечно усвідомлюючи всю хиткість Вашої ситуації. Ви зраджуєте довіру, не дотримуєте слова, бездумно завдаєте моральної шкоди всім, хто має з вами до діла, під прикриттям благодійності безжально визискуєте, провалюєте службові обов’язки і зневажаєте службовців, до того ж Ви страшенно нестійкий, ненадійний і демонструєте риси, що їх можна вибачити хіба що якомусь дівчиську, та ніяк не чоловікові. Пробачте, що смію вважати Вас таким слабким, і прийміть належну порцію та неминучий ступінь визнання від людини, якій випали честь і невелика по суті приємність із Вами знатися, разом із найщирішим запевненням, що в майбутньому я хотів би триматися від Вас якомога далі.