Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Твій люблячий брат

Роберт Волтон

7 липня 17…

Місіс Савіль, Англія

Люба сестро,

Я пишу поспіхом, тож ти отримаєш усього декілька слів, бо хочу сказати, що зі мною все гаразд і я просуваюся далі в своїй подорожі. Цей лист дістанеться Англії із торговим судном, яке вирушає з Архангельська; ті люди щасливіші за мене, бо я ще, напевно, протягом декількох років не побачу рідної землі. Та, незважаючи ні на що, я в гарному гуморі: мої моряки такі відважні та рішучі в досягненні поставленої перед ними мети, що не лякаються льодових брил, які пропливають за бортом судна, — цих передвісників небезпек, які чатують у краях, куди ми так відчайдушно прагнемо. Ми вже досягли верхніх широт; і хоча за календарем уже середина літа, але, звісно, воно тут не таке тепле, як в Англії, проте я відчуваю його, на що, правду кажучи, навіть і не сподівався тут.

За весь час нашої мандрівки нічого такого, що заслуговувало б на твою увагу, не сталося. Один або двоє шквальних вітрів, пробоїна в судні — ті незначні події, які навіть не закарбовуються в пам’яті досвідчених моряків, і я сподіваюся, що нічого серйознішого не трапиться за решту мандрівки.

До побачення, люба Маргарет. Хочу запевнити тебе і себе також, що я не стрибатиму в обійми небезпеки. Я залишатимусь холоднокровним, наполегливим та розсудливим.

Передчуваю, що успіх винагородить мене. А чому б ні? Я вже зайшов так далеко, проклавши шлях через моря, де лише зірки були свідками мого тріумфу! Чому б мені не пройти далі, далі до неприручених досі, але покірних просторів? Що може зупинити відважного і вольового чоловіка?

Моє серце переповнюють почуття. Але я мушу закінчувати. Нехай Господь благословить тебе, люба сестро!

Р. В.

5 серпня 17…

Місіс Савіль, Англія

Нещодавно стався випадок, який видається мені настільки дивним, що я не можу змовчати про нього, хоча не виключено, що видасться нагода побачитися нам раніше, ніж ти прочитаєш цього листа.

Минулого понеділка (31 липня) ми практично повністю були оточені кригою, яка взяла нас у полон, залишаючи незначний просвіт для подальшого ходу. Ситуація, що склалася, була не просто небезпечною, а по-справжньому лякала, оскільки туман повністю огорнув усе навкруги. З цієї ж причини ми лягли у дрейф, сподіваючись на зміни в атмосфері та кращі погодні умови.

Близько другої години туман наче розсіявся, і ми побачили захопливу картину: засніжені простори нерівного льоду розкинулися навсібіч, і здавалось, їм не було ні кінця, ні краю. Деякі мої супутники скрикнули від подиву, та і я, правду кажучи, був охоплений страхом, аж зненацька ми забули про все — перед нашими очима постала дивна картина. На відстані приблизно півмилі ми побачили низькі запряжені собаками сани, що прямували на північ; в санях сиділо створіння, схоже на людину, але неймовірно велику, і керувало собаками. Ми спостерігали за цим створінням у підзорну трубу, допоки його слід не пропав у безкраїх льодових засніжених просторах. Побачене видовище безмірно здивувало нас. Ми були, як нам здавалося, на відстані багатьох миль від найближчої землі, але така неочікувана поява людини, скоріш за все, вказувала на те, що не так уже й далеко ми запливли. Заковані льодом, ми не мали змоги попрямувати за тим, кого ще хвилину тому роздивлялися з такою цікавістю. А приблизно за дві години ми почули шум моря; поночі вода проламала кригу й вивільнила з полону наш корабель. Але, побоюючись зіштовхнутися з величезними брилами льоду, які зазвичай з’являлися потому, як лід проламувався, ми пролежали у дрейфі аж до ранку. Весь цей час я вирішив присвятити відпочинку.

Вже вранці, тільки-но почало світати, я вийшов на палубу і побачив матросів, які жваво розмовляли з кимсь у морі. І справді, поблизу корабля, на величезній льодовій брилі, стояли сани, схожі на ті, які щойно вчора ми бачили і які, ймовірно, вночі дрейфували на льодовій брилі попереду нас. Лише один собака з усіх залишився живим; а ще був чоловік, якого моряки вмовляли зійти на борт судна. Він не був схожий на дикуна, мешканця безлюдного острова, за своєю зовнішністю він радше нагадував європейця. Тієї миті, коли я з’явився на палубі, шкіпер промовив: «Ось наш капітан, і він у жодному разі не дозволить вам загинути у відкритому морі».

Після цих слів незнайомець звернувся до мене англійською, проте з іноземним акцентом:

— Перш ніж я зійду на борт вашого корабля, чи можу я дізнатися, куди він прямує?