Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Компонуючи ліки, Гайд наспівував пісеньку, а потім випив їх, наче тост за свою жертву. Навіть гострий біль від перевтілення не викликав у нього сліз, і тільки Генрі Джекіл зі сльозами вдячності й каяття впав на коліна, простягаючи стиснуті руки до Господа. Серпанок потурання своїм бажанням був розірваний із голови до п’ят. Я побачив усе своє життя як воно є: від днів дитинства, коли я гуляв, тримаючись за батькову руку, крізь професійну самовіддану важку лікарську працю, я знову і знову з відчуттям якоїсь неправдоподібності вертався до клятих жахіть цієї ночі. Я голосно кричав, сльозами і молитвами я намагався відігнати від себе юрму бридких образів і звуків, якими закидувала мене моя пам’ять, але й крізь благання та молитви мені в душу витріщалося потворне обличчя мого смертельного гріха. Коли ж гострота каяття почала вгамовуватись, її замінило відчуття радості й задоволення. Проблема вибору була остаточно вирішена. З цього моменту існування Гайда було неможливим; хотів я того чи ні, але відтепер я був обмежений лише кращою половиною свого єства. О, як я тішився, думаючи про це! З якою покірністю приймав я знову обмеження звичайного життя! Як щиро зрікався свого минулого, замикаючи двері, крізь які так часто вислизав і повертався, ламаючи й топчучи ключа!

Наступний день приніс новини про те, що вбивство вже викрито, що провина Гайда очевидна для всього світу, а жертвою стала людина високого суспільного становища. Отже, то був не просто злочин, то була трагічна помилка. Мені здавалось, що я навіть зрадів, коли почув це, мені здавалося, що жах перед шибеницею буде найкращим захистом і надійно охоронить мене від можливих спокус. Джекіл зараз був для мене надійним сховищем. Якщо Гайд надумається хоч на мить визирнути на світ Божий, руки всіх людей простягнуться, щоб схопити його і покарати.

Я твердо вирішив надалі вести таке життя, щоб спокутувати минуле, і чесно можу сказати, що моє рішення породило трохи доброго. Ви самі знаєте, як сумлінно я працював в останні місяці цього року, аби полегшити муки стражденних. Ви знаєте, як багато я зробив для інших, дні для мене пролітали спокійно, тихо, майже щасливо. Не можу сказати, що я втомився від цього доброчесного й безгрішного життя. Навпаки, день у день воно подобалося мені дедалі більше. Та душевна роздвоєність досі була моїм прокляттям, і коли перша гострота каяття трохи стерлася, низький бік моєї натури, який отримував усі задоволення, котрих бажав, і який нещодавно був ув’язнений, став гарчати, вимагаючи волі. Ні, я не мріяв знову оживити Гайда, сама лише думка про таке неймовірно лякала мене. Тепер ішлося вже про мою власну персону, і я знову піддався спокусі обманути власну совість, і зрештою я капітулював, як звичайнісінький прихований грішник.

Усьому приходить кінець, врешті заповнюється навіть наймісткіша ємність, і оте тривале накопичення злого в мені остаточно зруйнувало рівновагу моєї душі. Однак того дня це мене не стривожило. Падіння це видавалося мені природним, наче повернення в ті дні, коли я робив свої відкриття. То був гарний ясний січневий день, коли де-не-де сніг під ногами починає танути і трохи волого, але небо над головою безхмарне. Риджент-парк був повен зимового щебетання й солодкуватих весняних пахощів. Я присів на лаві, що стояла на сонечку, тваринне в мені ласо облизувало спогади, а духовне ж трохи задрімало, обіцяючи щире каяття, але збиралось розпочати каятися трохи згодом, не тепер. Кінець кінцем, думалося мені, я ж такий самий, як і люди, що оточують мене, а потім я вдоволено посміхнувся, порівнюючи власну благочесність із їхньою ледачою безтурботністю. І саме після цієї марнославної думки я відчув напад млості, мене страшенно занудило, і здавалось, тіло моє переламається навпіл. Потім це пройшло, я відчув себе кволим, а коли слабкість минулася, то почав усвідомлювати, що характер моїх думок змінився, з’явилася більша розкутість, презирство до небезпеки, свобода від будь-яких зобов’язань. Я подивився на себе: одяг звисав на моєму зменшеному тілі безформним мішком, а рука на коліні була кістлява й волохата. Я знову став Едвардом Гайдом. За хвилину до цього я був заможною людиною, інші мене любили і поважали, вдома на мене чекав обід, і ось я зробився вигнанцем, якого всі переслідують, бездомним, викритим убивцею, якого чекає лише одне — шибениця.

Мій розум похитнувся, але не полишив мене. Більш ніж декілька разів до того я помічав, що коли я перебуваю в своїй другій подобі, всі мої здібності ніби загострюються, я стаю гнучкішим у своїх рішеннях, і там, де Джекіл, можливо, отримав би поразку, Гайд виявлявся на висоті. Мої ліки залишилися замкненими в кабінеті. Як же мені їх звідти дістати? І я, стиснувши скроні руками, взявся розв’язувати це питання. Я власноруч замкнув бічні двері. Якби ж я наважився зайти через будинок, мої власні слуги відправили б мене на шибеницю. Я збагнув, що мушу діяти чужими руками, й на думку мені спав Леньйон. Тільки ж як до нього дістатися? Як його переконати зробити те, що мені потрібно? Хай навіть мені пощастить і мене не схоплять на вулиці, але ж як я маю поводитися в його присутності? Як я, невідомий і неприємний гість, переконаю славетного лікаря викрасти дослідні матеріали в його колеги, доктора Джекіла? І тоді я згадав, що від мого першого «я» одна риса таки лишається в мене: я можу писати своїм власним почерком. І тільки-но спалахнула ця перша зірочка, весь шлях, за яким я прямуватиму, освітився від початку й до кінця.