Борис Грінченко - На Розпутті

Орися, що досі ще ні слова не сказала, тільки почервоніла.

Демид пішов додому, але з того часу щодня навідувався до хворого. Рана гоїлась не дуже швидко, і за той час, що Демид ходив до Грицька, він добре придивився до його сім'ї.

Проста селянська сім'я, не зовсім убога, але й не заможна. Жила день по дню з власної праці. Грицько і зроду був не дуже говіркий, а тепер за хворобою мало й бажав озиватись; зате надолужала Грициха, і незабаром Демид знав добре не саму цю сім'ю з трьох душ, але і всіх її родичів, сватів, кумів та сусід - знав, з ким Грициха ладнає, з ким лається, з ким позивається і чий годований кабан порив їй увесь город. Мабуть, удалася в батька: все мовчала. Вона була зовсім не така мала, як тоді, вперше, йому здалося - була навіть трохи старша на погляд от своїх літ. Чепурна якоюсь не простою, не мужичою вродою. Найбільше і досі вражали Деміда її очі - великі-великі. Дівчина завсігди ховала їх під довгими віями, але як вона часом підводила вії, то з-під їх мов щось блискало; з Демидом вона не розмовляла, тільки відказувала здоровкання та прощання, навіть не дивилася на його. А проте Демид упевнився, що вона не дивиться на його тільки, як він на неї дивиться, бо одного разу він, зненацька озирнувшись, побачив такий запитливий та цікавий погляд з тих великих очей на його втуплений, що аж здивувався. Дівчина ж почервоніла густо, і на очах у неї аж сльози набігли, і прудко як сайгак стрибнула вона з хати. Але скільки Демид зачіпав її розмовою, вона завсігди викручувалась отими "еге" або "ні".

- Та вона в нас дика! - зацокотіла одного разу Грициха, побачивши Демидові заходи.- Чужого чоловіка сахається! І чого, дурна? - вдалася вона до дочки.

Але дочка почервоніла і, як звичайно, втекла з хати.

Бачивши те, Демид, дуже зацікавившись цим гарненьким дівчам, прибрав інший ярміс і став поводитись так, мов зовсім її не поміча. Се помогло, бо трохи згодом він побачив, що Орися вже не тіка, скоро він увійде в хату, не кидає своєї роботи, а робить, що й робила. Одного разу вона навіть щось сама хотіла сказати Демидові, але зачервонілась і втекла. Т'але ж днів через два вона вже заговорила до Демида, а наприкінці Демидового ходіння до їх вже й зовсім розмовляла - хоча обоє вони ще "політикувалися".

Грицькова рана гоїлась погано, і тілько через два тижні міг Демид не ходити щодня та й Грицькові дозволив уставати. Тим часом йому доводилось мати діло уже не з самим Грицьком - чимало вже селян приходило до його з усякими хворобами та по всякі ліки. Це було й перш, щоліта, з того часу, як Демид став учитися в університеті - тим селяни з Костівки (так звалася та слобода, де Гайденки жили) знали Демида яко лікаря, а він їх. Тепер він залюбки ходив часто по всяких хатах до хворих. Опріч цього, до його (так бувало звичайно, як він приїздив) почали бігати і чоловіки й жінки з справами писарськими - тому листа прочитати, а тій написати, а тому "прощення" до судді чи ще куди скласти. Усі ці речі робив Демид дуже охоче і щодня бачив, як затягало його це хуторянське життя: фізична робота, лікарська чи писарська поміч селянам (хоча останньої було й небагато) забирали в його ввесь час і робили його життя повним, бо задовольняли Демидову потребу - мати живу, людям корисну діяльність. Ось він її мав тепер...

Еге, він її мав, і в його потроху виявлялася, та й зовсім, нарешті, виявилася думка: а чого ж йому ще? Куди йому ще йти? Чи не краще йому зостатися тут, де всі його знають і люблять, і він усіх знає і любить, і працювати на користь цьому рідному куточкові, аніж їхати серед інших, незнайом ще людей? Він хотів бути лікарем од земства на селі. Але лікарем він може бути й тут, хоч і не од земства. Правді там у його була б плата, а тут доводиться на батьковій сидіти...

Серед цієї невсипущої праці одержав він листа від Гордія - той кликав його на весілля. Він не поїхав, не здолів поїхати, але все те, що мов затихло, приспалося, тепер одразу прокинулось і загомоніло у його в серці. І йому ще дужче схотілося зостатися тут, у цьому тихому рідному закуточкові Але він не хотів заважати батькові. Правда, землі в батька було стільки, що можна було прожити й більшій сім'ї, ніж три душі - прожити, звісно, по-простому, але ж Демид був би все ж зайвим ротом. Та але ж тут сам батько поміг йому.

Це було вже взимку, перед Різдвом. Мати давно вже випрохала в Демида, щоб він зоставсь у їх до Різдва. А тепер батько почав домагатись, щоб Демид зостався ще хоч на рік, на два і тоді вже, коли схоче, їхав на свої лікарі.