Борис Грінченко - На Розпутті

Демид за цей день утомивсь далеко менше, ніж учора. Аж до неділі орав він щиро і встиг доорати все вчасно і тим не трохи здивував скептичного свого Трохима, бо той думав спершу, що це тільки так - пустує панич.

Але панич не пустував. Навпаки, Трохим міг бачити, що він дедалі все щиріше та щиріше береться до простого діла. Після оранки Демид заходивсь коло саду і, нанявши собі хлопця до помочі, почав копати та перекопувати та садити. В один час з усіма робочими людьми на селі уставав він уранці і йшов до роботи. Здорове осіннє повітря проймало його спершу холодом і примушувало щиро братися до лопати. За чверть години йому було вже душно, а к сніданню у його з лоба капав піт. І так спливав у роботі ввесь день. Демид почував себе здоровим і спокійним. Він думав тепер мало про останні політичні новини або й зовсім про їх не думав; зате його дуже зацікавлювало, що в його не ставало соломи, щоб захистити на зиму від морозів молоді деревця та виноградові кущі. Читав він трохи ввечері та святами та неділями - більше не мав часу.

Таке життя подобалося йому. Властиво, він не думав про те, чи воно йому подобається, чи ні, а просто йому було так спокійніше жити, і він жив так. За фізичною працею та за щоденними нним клопотом від його якось відходили ті важкі згадки, що завсігди, як з'являлися, несли з собою муку...

А тут незабаром ще робота настигла. Одного разу, шпортаючись у саду, Демид побачив, що до його йшла мати, а з нею якась селянська жінка.

- А кинь на хвилину, синку, та йди сюди! - гукнула мати, не хотячи лізти між покопані ямки. Демид кинув лопату і підійшов.

- А що, мамо?

- Та ось молодиця прийшла - чоловік ногу врубав - так чи нема в тебе такого, щоб кров зупинити?

- Дуже врубав? - спитався він у жінки.

- Та там так, що не доведи й мати божа,- так кров і цебенить! Уже ми й стару Хомиху кликали, щоб замовила кров - замовляла-замовляла - ні, нічого! Будьте вже ласкаві, поклопочіться!

Жінка вклонилася Демидові.

Він збігав у хату і взяв дещо з своєї невеличкої аптечки.

- Ходіть! Ви далеко живете?

- Та ні: сьома хата од краю на нижчій перії! Хіба ж ви не знаєте? - ми Карпенки.

Вони пішли. Невеличка слобідка починалась, трохи оступившись от Гайденкового двору, Демид ішов швидко поруч з Карпенчихою, що, не кидаючи охкати та нарікати на свою долю, розповідала йому, що її чоловік Грицько робив до воза люшню і врубався; що вони вбогі, що дітей у їх нема, сама Дочка Оришка, та й з тієї не яка там ще поміч - усього 15 год їй та й здоров'я мало... Вона може ще й більше розповідала б Демидові, так уже дійшли до хати.

Грицько Карпенко лежав у хаті на полу блідий, ледве притомний, бо з його дуже багато витекло крові. Ліва нога нижче коліна була гола і вся закривавлена. Кров стікала на піл, капала додолу.

Демид позасукував рукава і мовчки почав розглядати ногу. Мабуть, чоловік стоячи рубав щось проміж ніг і одбатував собі добрий шмат од литки. Демид заходився спиняти кров і за кілька часу досяг цього. Він обмив ногу, пересунув з кривавого місця хворого і почав зав'язувати рану.

- А дайте мені голки! - сказав Демид і підвів голову.

Він несподівано вздрів перед себе дівчину, невеличку на зріст, з надзвичайно тонкими, "панськими" рисами в обличчі. Ще дивніші були дівчинині очі - великі та карі, що, широ розплющившись, з якимсь несамовитим острахом дивились криваву рану Грицькову; обличчя було бліде, худі руки зціплені міцно притулені до грудей.

- Орисю! Де ти голку діла? - озвалась Карпенчиха дочки.

А Орися мов не чула і все стояла на одному місці, біля лежанки, не зводячи очей із батькової рани.

- Орисю, ти чуєш? Та ось вона! - сказала жінка і сама подала Демидові голку.

- Чого ти тут стала на дорозі? - торкнула вона дочку за плече.

Дівчина мов прочумалась і тихо відійшла далі від печі, спустивши очі й руки.

- Ну, ось і край,- промовив нарешті Демид, добре завивши ногу в полотно.- Якби ви, тітко, дали мені руки помити.

- Орисю, біжи в сіни, набери швидше води!

- Та нащо ж набирати сюди води? - я піду надвір та там і помию. Ходім, Орисю!

Дівчина глянула на Демида своїми великими очима, узяла кухля і пішла за їм з хати. Помивши руки, Демид знову вернувся до хати і почав розказувати Карпенчисі, як треба поводитися з хворим і сказав, що навідуватиметься до його. Карпенчиха вислухала все, перепиталась і, нарешті, дякуючи випроводила Демида з хати.

- Бувайте здорові, тітко! Бувай і ти здорова, Орисю! - ласкаво сказав Демид. Йому було жаль дівчини, що так налякалася з батькового нещастя, і він додав: - Не журись: ми батька вигоїмо!