Мігель де Сервантес - Дон Кіхот

Дон Кіхотові одразу ж здалося те, чого йому хотілося, що то засурмив карлик, сповіщаючи про його приїзд. Надзвичайно вдоволений, він під’їхав до корчми і до дам. Ті, побачивши озброєну щитом і списом людину, вкрай перелякалися і сховались у корчмі.

Дон Кіхот, зрозумівши, що вони втекли з переляку; підняв своє паперове забрало і, відкривши сухе, запорошене обличчя, промовив до них увічливо й спокійно:

— Не тікайте, ваші милості, і не бійтеся ніякої кривди, бо правила рицарського ордену, до якого я належу, не дозволяють чинити її нікому, а надто таким значним паннам, як ви.

Жінки силкувалися роздивитися його обличчя, заховане під не досить піднятим забралом, але, почувши, що він називає їх паннами, не могли стримати сміху. Це розсердило Дон Кіхота, і він сказав їм:

— Вроді повинна відповідати статечність, а смішки з дрібниць свідчать про дурість. Тільки я кажу вам це не для образи і не хочу цим засмутити вас, бо єдине моє бажання — послужити вам.

Нечувана для них мова та незвичайна постать нашого рицаря лише збільшили сміх жінок і його незадоволення. Він зайшов би далеко, якби на той час не вийшов корчмар - людина дуже огрядна, а тому й дуже лагідна. Побачивши цю чудернацьку постать, озброєну такою різноманітною зброєю, як спис, щит та панцер, корчмар трохи не приєднався до сміху тих жінок, але, злякавшись усього цього військового приладдя, вирішив бути ввічливим і сказав:

— Якщо ваша милість, сеньйоре рицарю, шукає помешкання та відпочинку, ви знайдете тут усе, що треба. Крім ліжка, якого зовсім нема, в цій корчмі всього вдосталь.

Дон Кіхот, бачачи скромність начальника фортеці (бо так здавалися йому корчма й корчмар), відповів:

— Для мене, сеньйоре, усього буде доволі, бо моя окраса — зброя, а відпочинок — бій.

Корчмар підтримав стремено Дон Кіхотові, і той насилу зліз із коня, як людина, що не їла цілий день. Зараз же він наказав хазяїнові якнайкраще доглядати свого коня, бо то була найліпша тварина, що будь-коли водилась у світі. Хазяїн, глянувши на Росінанта, не знайшов його й наполовину таким гарним, як казав Дон Кіхот, і, поставивши коня в стайню, повернувся до хати довідатись, чого треба гостеві, з якого тим часом знімали зброю жінки, що вже помирилися з ним. Знявши панцер, вони ніяк не могли звільнити його від невдалого шолома, прив’язаного круг шиї зеленими стрічками, які треба було б різати, бо розв’язати вузли було неможливо. Дон Кіхот нізащо не хотів погодитись на це і просидів цілу ніч із шоломом на голові, являючи собою найкумеднішу та найнезвичайнішу фігуру, яку лише можна уявити. Коли з нього знімали зброю, він говорив присутнім:

— Кінь мій зветься Росінант, а я звуся Дон Кіхот Ламанчський. Я не хотів викривати своє ім’я, поки не викриють його мої подвиги, вчинені вам до послуг. Але настане час, коли ви, сеньйори, будете, наказувати мені, а я буду коритись вам, і міць моєї руки потвердить моє бажання служити вам.

Жінки, не звиклі до такої красномовності, не відповідали й слова, а тільки спитали, чи не хоче він чогось з’їсти.

— Я з’їв би що завгодно, — відповів Дон Кіхот, — і, гадаю, це було б дуже до речі.

Трапилося так, що цього дня була п’ятниця, і в корчмі було лише кілька порцій риби, яку в Кастилії звуть тріскою, в Андалузії — бакалавриком, а по інших краях — попиком чи форелькою, і жінки спитали Дон Кіхота, чи не хоче він часом з’їсти форельки, бо іншої риби тут немає.

— Багато форельок можуть замінити одну форель, — відповів Дон Кіхот, — так само, як однаково, чи дадуть мені вісім реалів [17] Реал — дрібна іспанська монета. дрібними грішми, чи одну монету на вісім реалів. Тим більше, що ці форельки можуть бути такі, як телятина, що краща від яловичини, або як молоде козеня, що ніжніше за цапа. Тільки давайте мерщій, бо подвиги та важку зброю не можна підняти, не дбаючи за шлунок.

Для прохолоди стіл поставили коло дверей корчми, і хазяїн подав йому порцію погано вимоченої та ще гірше звареної тріски і шматок хліба, такого чорного та цвілого, як його зброя.

Дуже смішно було бачити, як їв рицар, бо з шоломом на голові і піднятим забралом він не міг покласти в рот жодного шматочка, коли йому не клали його інші, що й робила одна з тих сеньйор. Не міг би він і напитися, якби корчмар не прикрутив очеретину та, поклавши один кінець її Дон Кіхотові в рот, не наливав з другого краю в неї вина. Він терпляче зносив усе, щоб не розрізати стрічок на шоломі.