Анна Бронте - Незнайомка з Вілдфел-Холу

– І сподіваюся, наллєте ще, містере Лоренсе, – сказала моя мати, підштовхуючи до нього пляшку.

Він ввічливо відмовився і, трохи відсунувши свого стільця від столу, нахилився до мене – я сидів трохи ззаду, на дивані поряд із Елізою Мілворд, – і недбало запитав мене, чи знав я місіс Грем.

– Я зустрічав її раз чи двічі, – відповів я.

– І що ви про неї думаєте?

– Не скажу, що я від неї у захваті. Вона вродлива – чи, краще сказати, показна собою й цікава, та не дуже люб’язна – вельми упереджена, бо перекручує все, щоб воно узгоджувалось із її власними ідеями. Надто вперта, надто різка, надто гірка, як на мене.

Він нічого не відповів, але опустив погляд і закусив губу, а невдовзі після цього підвівся і сів біля міс Вілсон, яка вабила його тією ж мірою, якою я почав йому не подобатися. Я заледве звернув на це увагу тоді, але згодом був змушений пригадати й інші подібні факти… але не буду забігати наперед.

Ми завершили вечір танцями – наш гідний пастор не вважав скандалом бути присутнім на такому заході, хоча ми найняли сільського музику. Але Мері Мілворд уперто відмовлялась приєднатися до нас; і те ж саме робив Ричард Вілсон, хоча моя мати навіть запропонувала бути його партнеркою.

Однак ми й без них дуже добре впоралися. З однією серією кадрилі та кількома сільськими танцями ми гуляли до пізньої пори; аж ось я звелів нашому музиці заграти вальс і вже хотів був запросити до танку Елізу, аж раптом втрутився містер Мілворд.

– Ні, ні, я цього не дозволяю! Годі, вже час іти.

– О ні, тату! – благала Еліза.

– Давно пора, моя дівчинко, – давно пора! Стриманість в усьому, не забувай! Задум такий – «Хай твоя стриманість буде відомою усім!»

Щоб помститися, я провів Елізу до тьмяно освітленого коридору і, допомагаючи їй надіти шаль, міцно поцілував її, поки батько обмотував собі шию і підборіддя величезним вовняним шаликом. Та лишенько! Обертаюся, аж поряд зі мною стоїть моя мати. Не встигли гості піти, як я був приречений вислухати дуже серйозну тираду, яка прикро урвала мій добрий гумор і так само прикро завершила вечір.

– Мій любий Гілберте, – сказала вона, – я хочу, щоб ти так не робив! Ти знаєш, як я дбаю про твої інтереси, як я тебе люблю і ціную понад усе на світі і як прагну бачити, що ти добре влаштувався у житті, тож гірко засмутить мене, якщо ти одружишся з цією дівчиною чи будь-якою іншою нашою сусідкою. Що ти в ній бачиш, я не знаю. Боронь Боже, думаю я не лише про гроші, але ж там немає ні краси, ні обдарованості, ні доброти. Якщо б ти знав собі ціну, як знаю її я, ти про неї й не мріяв би. Трохи почекай і побачиш! Якщо ти пов’яжеш себе з нею, то шкодуватимеш про це все життя, тому що бачитимеш, скільки кращих дівчат є на світі. Слово честі, пошкодуєш!

– Добре, мамо, добре! Ненавиджу, коли мені вичитують! Я ще не збираюся одружуватися, та хіба не маю я права розважатися?

– Авжеж, мій любий хлопчику, але не в такий спосіб. Ти зашкодив би цій дівчині, якби вона була такою, якою мала бути; та запевняю тебе, що це дуже хитре й зухвале дівча й ти заплутаєшся у її тенетах, перш ніж зрозумієш, куди потрапив. І якщо ти одружишся із нею, Гілберте, ти розіб’єш мені серце – на цьому й закінчимо.

– Ну, не плачте, мамо, – сказав я, бо сльози побігли з її очей, – нехай цей мій поцілунок буде покутою за той, який я дав Елізі; не треба більше сваритися на неї, і заспокойтесь; бо я обіцяю, що ніколи… тобто, я обіцяю подумати двічі перед тим, як зроблю який-небудь важливий крок, котрий буде вам не до вподоби.

Сказавши це, я взяв свічку і пішов спати, а запал мій пропав.

Місяць майже добігав кінця, коли, поступившись нарешті наполегливості моєї сестри, я вирушив з нею до Вілдфел-Холу. На наш подив, нас провели до кімнати, де першим об’єктом, що впадав ув око, був мольберт, а біля нього стояв стіл, захаращений рулонами полотна, пляшками з олією та лаком, палітрою, щітками, фарбами та іншим причандаллям. Під стіною стояло кілька недописаних ескізів, а також декілька завершених картин – здебільшого з ландшафтами й постатями.

– Мушу запросити вас до своєї студії, – повідомила місіс Грем, – бо у вітальні не топилося й біля холодного коминка буде незатишно.

І, звільнивши пару стільців від мистецького мотлоху, запропонувала нам сідати, а сама знову зайняла місце біля мольберта. Поки ми розмовляли, вона вряди-годи позирала на картину і пензлем додавала штрихів, ніби для неї неможливо було відірватися від малювання. Це був краєвид Вілдфел-Холу, який можна було побачити вранці з поля, що лежало нижче, там, де Хол темним рельєфом вимальовувався на тлі сріблясто-синього неба із кількома червоними смужками на обрії, достеменно і дуже витончено написаними.