Люсі Монтгомері: Енн із Зелених Дахів

Коли вони проминули ще один пагорб, і дорога знову зробила гак, Метью сказав:

— Ми вже майже вдома. Зелені Дахи он…

— Ні, не кажіть, — перебила Енн, затамувавши подих, схопила його за вже підняту руку й заплющилася, щоб не бачити, куди він показує. — Я сама хочу вгадати. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Дівчинка розплющила очі й роззирнулася. Вони стояли на вершечку пагорба. Сонце вже сіло, проте лагідні відблиски його променів досі освітлювали все довкола. На заході темний церковний шпиль здіймався до золотавого неба. Під ним лежала невеличка долина, а позаду був довгий плавний схил, уздовж якого стояли затишні фермерські обійстя. Очі дівчинки, меткі й допитливі, перебігали від одного до іншого. Аж ось вони зупинилися на одному будинку, що стояв ліворуч, віддалік від дороги, і тьмяно білів, сховавшись поміж квітучими деревами. Над ним у ясному й чистому південно-західному небі сяяла велика кришталева зірка, немовби світильник, що вказував шлях і дарував надію.

— Оце, хіба ні? — вона вказала на будинок.

Метью вдоволено шмагонув кобилку по спині віжками.

— Вгадала! Але то, мабуть, пані Спенсер так тобі про все розповіла, що легко було впізнати.

— Ні, вона нічого не розповідала, їй-бо. Хіба таке, що можна сказати майже про кожне із цих обійсть. Я зовсім не уявляла, які вони, ті Зелені Дахи. А коли побачила цей будинок, то відразу збагнула, що це — дім. Ох, я наче в казці опинилася. У мене, мабуть, від ліктя до плеча вся рука синя, бо я за сьогодні вже безліч разів себе вщипнула. Щоразу, як нападало страшне поганюче відчуття, що це все тільки сон, я себе щипала й пересвідчувалася, що таки не сплю, а тоді подумала, що навіть коли це сон, то краще його дивитися якомога довше, і перестала себе щипати. Але це й справді не сон, ми вже ось-ось будемо вдома.

Вона захоплено зітхнула й замовкла. Метью ніяково засовався на місці, радіючи, що не він, а Марілла скаже цій убогій сироті, що дім, якого вона так прагнула, виявиться зовсім не для неї. Вони проїхали Долину Лінд, де було вже зовсім темно, але не настільки, щоб пані Рейчел не зауважила їх, чатуючи при вікні, — переїхали пагорб і довгою стежиною рушили до Зелених Дахів. Доки бричка під’їхала до будинку, Метью аж зіщулився, очікуючи, що страшна правда ось-ось має відкритися. Його охопило досі незнане йому відчуття. Він думав не про те, яких клопотів завдасть ця помилка йому чи Маріллі, а про те, яка розчарована буде дівчинка. Коли він уявляв, як у її очах згасне цей щасливий вогник, його сповнювало неприємне відчуття співучасті в убивстві — достоту як тоді, коли він мав зарізати ягня, теля чи інше маленьке невинне створіння.

Вони завернули на подвір’я — там уже споночіло, тільки з тополь долинало шовкове шарудіння листя.

— Слухайте, як дерева розмовляють уві сні, — прошепотіла дівчинка, щойно він переніс її з брички на землю. — Їм, напевно, сниться щось дуже-дуже гарне!

І міцно схопивши ручку саквояжа, у якому були «всі її земні пожитки», вона почимчикувала за ним у будинок.

Щойно Метью прочинив двері, Марілла підхопилася з місця. Та зауваживши дівчинку з довгими рудими косами й допитливими сяючими очима, у тісній потворній сукні, уклякла вражена.

— Метью Катберте, хто це? — зойкнула вона. — Де хлопець?

— Не було там ніякого хлопця, — відповів бідолашний Метью. — Була тільки вона .

Він кивнув на дівчинку, пригадуючи собі, що навіть не спитався, як її звуть.

— Не було хлопця! Але він мусив там бути, — наполягала Марілла. — Ми ж просили пані Спенсер привезти саме хлопця.

— А вона не привезла. Натомість привезла її . Я ще перепитав начальника станції. Ну, то мусив забрати її із собою. Не міг я там покинути цю дитину, байдуже, хто там помилився.

— От тобі й маєш! — вигукнула Марілла.

Упродовж цієї розмови дівчинка не зронила ані словечка, тільки очі її перебігали із брата на сестру, а життєрадісне личко дедалі смутнішало. Аж раптом вона все збагнула, впустила свій безцінний саквояж і кинулася вперед, заломивши у відчаї руки.

— Я вам не потрібна! — скрикнула вона. — Я вам не потрібна, бо я не хлопець! Я мала знати, що так станеться. Я ніколи нікому не була потрібна. Я мала збагнути, що це все занадто прекрасно, щоб тривати далі. Я мала знати, що нікому насправді не потрібна. О, що мені робити? Я розридаюся!

І вона розридалася. Сидячи на стільці, сховала обличчя в долонях і аж захлиналася плачем. Марілла та Метью обмінялися боязкими поглядами понад кухонною плитою. Вони гадки не мали, що казати чи робити. Врешті-решт Марілла спробувала, як могла, утішити дівчинку: