Люсі Монтгомері: Енн із Зелених Дахів

— Та звісно ж, наречену в білій сукні і з таким гарним серпанком, ніби ранковий туман. Я ще ніколи не бачила нареченої, але добре собі уявляю, яка вона має бути. А сама я навіть не думаю, що колись буду нареченою. Я зовсім негарна, і ніхто не захоче зі мною одружуватися — хіба якийсь чужоземний місіонер. Вони не мають бути дуже перебірливі, як мені здається. Але я все-таки сподіваюся, що колись уберу білу сукню. Мабуть, це і є найбільше земне щастя. Я так люблю гарний одяг. Але в мене взагалі ніколи не було жодної гарної сукні — зате я маю, про що мріяти, правда? А ще можна собі уявляти, ніби я дуже пишно вдягнена. Мені сьогодні, коли я вибиралася із сиротинцю, було так соромно, що мушу їхати в цій старій бридкій сукні. Але в нас усі сироти в таких ходять. Це ще торік узимку один торговець із Гоуптона пожертвував сиротинцю триста ярдів тканини. То деякі люди казали, що це він просто ніяк не міг їх продати, але я вірю, що він це зробив від щирого серця, тому що був добрий, — адже так краще, правда? Коли ми сідали в поїзд, я почувалася так, наче всі довкола дивляться на мене й жаліють. Але я взялася до роботи й почала уявляти, що насправді вбрана в дуже гарну блакитну шовкову сукню — бо коли вже уявляєш, то можна уявляти й щось путяще — і в такий великий капелюх, із квітами й перами, і щоб вони так колихалися, і що в мене ще є золотий годинник, і лайкові рукавички, і туфельки. І тоді мені стало набагато веселіше, і вже решту дороги я почувалася так добре, як тільки могла. І на пароплаві мене нітрохи не нудило. І пані Спенсер теж, хоч її зазвичай нудить. Та вона сказала, що не мала на це часу, бо стежила, щоб я не впала за борт. І ще сказала, що в житті не бачила такої дзиґи, як я. Але якщо її через це навіть і не почало нудити, то, може, це велика Божа ласка, що я така дзиґа, правда? А я так хотіла побачити все, що є на тому пароплаві, бо я ж не знаю, чи випаде мені ще колись така нагода. Ох, скільки я побачила квітучих вишень! Мабуть, Острів Принца Едварда — це найбільш квітуче місце у світі. Я вже його дуже полюбила. Таке велике щастя, що я житиму саме тут. Я чула, що цей острів страшенно гарний, і завжди уявляла, ніби я там живу, але ніколи не думала, що воно й справді так буде. А як чудово, коли твої мрії здійснюються, правда? Які кумедні ці червоні дороги. Коли ми сіли на поїзд у Шарлоттауні й за вікнами теж почали миготіти червоні дороги, я спитала в пані Спенсер, чому вони червоні, а вона сказала, що не знає, і попросила заради всього святого більше ні про що її не питати, бо я вже, напевно, з тисячу питань їй поставила. Та воно, мабуть, так і було, але як же тоді ще дізнаватися щось нове, якщо про нього не розпитувати? А все-таки, чому дороги червоні?

— Ну-у-у… не знаю, — відповів Метью.

— О, то це — ще одне щось таке, про що належить колись довідатися. Хіба це не прекрасно — думати про те, скільки всього ми ще мусимо дізнатися? І тому я така рада, що живу — бо світ дуже-дуже цікавий! А якби ми знали все, було б зовсім не так цікаво, правда? Не було б зовсім ніякого простору для уяви. Але, може, я забагато говорю? Мені всі постійно це кажуть. Може, ви хочете, щоб я більше не говорила? Коли так, то я не буду. Я можу перестати, якщо постараюся, хоча це й важко.

Метью, на свій превеликий подив, почувався дуже добре. Як і більшість мовчазних людей, він любив охочих побалакати, коли вже вони бралися говорити самі й не очікували, що він буде підтримувати розмову. Але йому й на думку спасти не могло, що він тішитиметься товариству маленької дівчинки. Дорослі жінки його жахали, але дівчата були ще гірші. Метью аж тіпало, коли вони полохливо, бочком прослизали повз нього, зиркаючи спідлоба, наче боялися, що він їх проковтне, щойно вони зронять бодай слово. Саме такою мала бути чемна ейвонлійська дівчинка. Та ця веснянкувата чарівниця була зовсім інакша, і хоч його повільний розум ледь устигав за жвавим польотом її думки, йому «ця балачка начеб і подобалася». Тож Метью відповів, як завжди, соромливо:

— Можеш говорити скільки хочеш, я анітрохи не заперечую.

— Як добре. Я вже знаю, що ми з вами чудово подружимося. Це таке полегшення — говорити тоді, коли хочеш, і коли ніхто не каже, що дітей має бути видно, але не чути. Мені вже мільйон разів це казали. А ще з мене всі сміються, бо я говорю такими піднесеними словами. Але якщо в тебе піднесені думки, то їх і треба висловлювати піднесеними словами, правда?

— Ну-у-у… доволі слушно, — відповів Метью.

— Пані Спенсер каже, що мій язик слід було припнути посередині. Але ні, він міцно приріс із одного кінця. А ще пані Спенсер каже, що ваша ферма зветься Зелені Дахи. Я все про неї розпитала. І вона сказала, що там довкола багато дерев. О, як мене це втішило! Я дуже люблю дерева. А в сиротинці їх узагалі не було, хіба кілька патичків стирчало на подвір’ї, знизу побілених, і все. Вони й самі були як сироти. Я коли на них дивилася, то ледь не плакала. І я казала їм: «Бідолашні, якби ж ви жили у великому лісі, вкупі з іншими деревами, а на ваших коренях ріс би мох і дзвіночки, і поруч жебонів би струмок, і пташки співали б на ваших гілках — отоді б ви були високі й міцні, правда? А тут вам ніяк не вирости. Мої хороші деревцята, я так добре вас розумію!» Шкода було з ними сьогодні вранці розлучатися. Бо до таких речей швидко прив’язуєшся, правда? А десь побіля Зелених Дахів є струмок? Я забула спитати в пані Спенсер.