Люсі Монтгомері: Енн із Зелених Дахів

Адже вони вирішили це, не спитавши її поради — тож належало висловити свій осуд.

— Ми вже давно, усю зиму про це думали, — відказала Марілла. — Пані Спенсер, дружина Александра Спенсера, заїздила до нас напередодні Різдва й розповіла, що навесні хоче взяти до себе дівчинку із сиротинцю в Гоуптоні. Там живе її кузина, то пані Спенсер усе розвідала, як їздила до неї в гості. От ми з Метью й собі про це побалакали, а тоді ще й ще раз — і надумали, що візьмемо хлопчика. Метью вже в літах, сама бачиш, йому шістдесят років — тепер він став геть не такий жвавий, як колись. Його серце почало непокоїти, а найняти на ферму доброго помічника зараз ой як важко. Нема нікого — окрім хіба цих жевжикуватих французьких хлопців. Таких щойно чогось путнього навчиш, одразу вони тобі тікають до Америки чи подаються на заводи робити омарові консерви. Спершу Метью хотів був узяти англійського хлопця. Але я сказала — нізащо. Може, вони й непогані, хтозна. Та не хочу ніяких лондонських безштаньків. Хай буде принаймні тутешній — отак я сказала. Все одно, кого б ми не взяли — хіба можна бути певними? Але мені дихатиметься легше й спатиметься спокійніше, якщо то буде канадець. Зрештою ми попросили пані Спенсер підшукати нам його в тому сиротинці, коли вона поїде по свою дівчинку. А минулого тижня, як почули, що вона вже їде, то із сім’єю Річарда Спенсера в Кармоді переказали їй прохання — привезти ловкого тямущого хлопчину років на десять чи одинадцять. Ми вирішили, що такий вік найкращий — бо ж він уже буде достатньо великий, щоб помагати на фермі, і достатньо малий, щоб вивчити його як слід. Ми й виховати його хочемо, і до школи віддати. А сьогодні прийшла телеграма від пані Спенсер — листоноша приніс зі станції. Пише, що вони приїдуть нині ж поїздом о пів на шосту. То Метью зустріне його в Брайт Рівер. Пані Спенсер висадить малого, а сама поїде собі, звісна річ, до Вайт Сендз.

Пані Рейчел пишалася, що завжди говорила точнісінько те, що думала. Так вона збиралася вчинити й зараз, уже зрозумівши, як їй приймати цю надзвичайну новину.

— Марілло, я скажу тобі відверто — дурна це затія. Ви необачні й дуже ризикуєте, от що. І гадки ж не маєте, кого вам привезуть. Берете в дім чужу дитину, нічого про неї не знаючи — ні яка в неї вдача, ні хто були її батьки, ні що з неї може вирости. Та допіру тиждень тому я читала в газеті, як один чоловік із дружиною — з нашого ж Острова, із заходу — так само взяли хлопчика із сиротинцю, а він підпалив їм уночі будинок — Марілло, навмисне підпалив! Мало вони самі не згоріли в ліжках! А ще я знаю інший випадок — коли такий-от прийнятий хлопець висмоктував сирі яйця, і ніяк не виходило його від цього відучити. І якби ти спитала моєї думки — а ти, Марілло, не зробила цього — я б тобі порадила: ради Бога, викинь це з голови, от що.

Пані Рейчел говорила далі, та не схоже було, щоб Маріллу це стривожило чи образило. Вона собі знай вимахувала спицями.

— Звісно, Рейчел, ти слушно кажеш, тут я не сперечаюся. Мені й самій трохи лячно. Але Метью затявся — зробімо та й зробімо. Ну, то я вже погодилася. Метью так рідко на чомусь наполягає, що коли це стається, я відчуваю, що просто мушу погодитися. А що ми ризикуємо — то як не крути, кожнісінька наша справа ризикована. Бо навіть із рідними дітьми теж часом трапляється, що вони виростають лихими. Зрештою, Нова Шотландія не так і далеко — це тобі не Англія чи Америка. Не може ж бути, щоб той хлопчина був геть не такий, як ми.

— Ну, сподіватимуся, що все буде гаразд, — відказала на те пані Рейчел тоном, що виразно свідчив, як вона в цьому сумнівається. — Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала — коли він спалить Зелені Дахи чи сипне вам стрихніну в колодязь — я чула, що таке зробила в Нью-Брансвіку одна прийомна дитина, і вся сім’я сконала в страшних муках. Тільки в цьому випадку то була дівчинка.

— Ми беремо не дівчинку, — відповіла Марілла так, наче труїти колодязі було виключно жіночою справою, тож із хлопцем їм би це не загрожувало. — Я ніколи не мала бажання виховувати дівчат і дивуюся, як пані Спенсер на таке зважилася. Хоч вона б увесь сиротинець усиновила, коли б це спало їй на думку.

Пані Рейчел кортіло лишитися, аж доки Метью привезе хлопця. Та поміркувавши, що чекати доведеться години зо дві, вирішила пройтися до будинку Роберта Белла й повідомити новину його сім’ї. Адже це буде сенсація — а пані Рейчел дуже любила приносити сенсаційні звістки. Отож вона пішла, і Марілла навіть утішилася, бо відчула, що похмурі пророцтва пані Рейчел воскрешають у її душі сумніви й страхи.