— Це Діана подає сигнал, щоб я прийшла, — засміялася Енн. — Ми зберегли наші колишні звичаї. Даруйте, я побіжу дізнаюся, що сталося.
І Енн, мов прудконога лань, помчала зарослим конюшиною схилом і зникла між темних ялиць у Лісі Привидів. Пані Лінд поблажливо глянула їй услід:
— Енн іще так схожа на дитину.
— Вона вже набагато більше схожа на дорослу жінку, — відказала Марілла, до якої на мить повернулася колишня суворість.
А проте це вже не була її характерна риса. Того вечора пані Лінд сказала своєму Томасу:
— Марілла Катберт пом’якшала, будь певен.
А наступного дня Енн пішла на маленький ейвонлійський цвинтар — покласти свіжих квітів на могилу Метью й полити трояндовий кущ. Там вона затрималася аж до сутінків. Їй добре було оточеній непорушним спокоєм тихого місця, де тополі перемовлялися, мов добрі друзі, і шепотіли високі вільні трави між могилами. Сонце вже сховалося за пруг, коли зрештою вона вийшла зі цвинтаря й рушила довгою стежиною, котра вниз із пагорба вела до Озера Осяйних Вод. Усе Ейвонлі, мов господа предвічної тиші, лежало перед нею в казковій напівтемряві. Вітер з ароматно-медових конюшинових полів розлив довкола духмяну свіжість. Подекуди між дерев теплим сяйвом спалахували вікна. А віддалік невпинно плюскотіло повите туманами бузкове море. Небо на заході мінилося м’якими барвами, а ставок відбивав їх у ще м’якіших відтінках. Від такої краси серце Енн затріпотіло, і вона вдячно відкрила душу їй назустріч.
— Любий старий світе, — шепнула вона, — який ти прекрасний, і яке щастя, що я живу в тобі.
На півдорозі з пагорба високий хлопець вийшов, насвистуючи, із хвіртки в садибі Блайтів. То був Гілберт, і свист завмер у нього на вустах, коли він побачив Енн. Він чемно підняв капелюха, та мовчки проминув би її, якби вона сама не зупинилася, простягаючи руку.
— Гілберте, — сказала Енн, зашарівшись, — дякую, що поступився мені місцем у школі. То був дуже шляхетний вчинок… і я хочу, щоб ти знав, як я ціную твою доброту.
Гілберт щиро потиснув простягнуту руку:
— То зовсім не був шляхетний учинок, Енн. Я радий, що зміг тобі прислужитися. Тепер ми будемо друзями? Ти пробачила мені давню кривду?
Енн розсміялася, намагаючись марно забрати руку:
— Я пробачила тобі ще того дня коло ставка, хоч і сама про це не знала. Яким упертим, дурним дівчиськом я була! Відтоді — мушу зізнатися — я завжди шкодувала, що відмовила тобі.
— Ми будемо чудовими друзями! — радісно вигукнув Гілберт. — Адже ми були для цього народжені, Енн. Ти довго опиралася неминучому. Я певен, ми ще зможемо допомогти одне одному. Адже ти будеш учитися далі? Я теж. Ходімо, проведу тебе додому.
Енн зайшла до кухні, і Марілла із цікавістю глянула на неї:
— Хто це йшов сюди з тобою, Енн?
— Гілберт Блайт, — відказала Енн, сердячись на себе за те, що знов шаріється. — Ми зустрілися на пагорбі Баррі.
— Не знала, що ви з Гілбертом Блайтом такі добрі друзі. Онде півгодини пропатякали біля хвіртки, — стримано всміхнулася Марілла.
— Ми були добрими ворогами… Та вирішили, що надалі краще бути добрими друзями. Невже й справді минуло півгодини? Для мене вони промайнули, мов кілька хвилин. Та бачте, Марілло, ми ж мусили надолужити п’ять років згаяних розмов.
Того вечора Енн довго сиділа при своїм вікні зі спокійною радістю в серці. Тихий вітер шурхотів у кронах вишень, і пахощі м’яти долинали до неї. Понад верхівками ялиць у долині мерехтіли зорі, і звичний любий вогник блимав із Діаниної кімнати.
Обрії для Енн змаліли, відколи вона повернулася додому з Королівської вчительської семінарії. Та хоч стежина перед нею пролягала тепер вузенька, вона знала, що обабіч неї розкриються квіти тихого щастя. Їй належало пізнати радість невтомної праці, шляхетних прагнень та щирої дружби. Ніхто не забере в неї уяви й не зруйнує чудового світу веселкових мрій. А на шляху завжди є місце для нових поворотів!
— Господь на небесах — й у світі мир і спокій, — тихо прошепотіла Енн.
Енн має на увазі трагедію В. Шекспіра «Ромео і Джульетта». (прим. пер.).
Йдеться про дитячу молитву «Now I Lay Me Down to Sleep» (прим. пер.).
Парфянська стріла — влучне зауваження, яке залишають насамкінець розмови (прим. пер.).
Пенсі (Pansy) — творчий псевдонім американської християнської письменниці Ізабелли Макдональд-Елден (1841–1930) (прим. пер.).
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу