Люсі Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— Не думайте про це, Марілло. Адже він дав вам надію. Ви лише бережіться — і тоді не втратите зору; а якщо з новими окулярами у вас минуть головні болі, то це ж чудово!

— Невелика то надія, — гірко мовила Марілла. — Нащо мені жити, коли не можна буде ні шити, ні читати — нічогісінько? Це ж те саме, що осліпнути… чи померти. А щодо сліз, то їх я не можу стримати на самоті. Та годі, не варто про це говорити. Буду вдячна, якщо ти наллєш мені чашку чаю. Я геть виснажена. І прошу тебе, не кажи нікому, принаймні зараз. Це буде нестерпно — коли сюди почнуть приходити, розпитувати, жаліти мене, а тоді балакатимуть про це.

Марілла повечеряла, і Енн умовила її лягти в ліжко. Сама ж пішла до білої кімнатки на піддашші й сіла в темряві при вікні наодинці зі слізьми й важким серцем. Усе так змінилося, відколи вона сиділа тут надвечір, повернувшись додому із семінарії, і які сумні були ті зміни! Лиш недавно душу їй виповнювали щастя й надія, і вабило новими шляхами безхмарне майбутнє. Відтоді, здавалося, минули цілі роки, та зараз Енн лягала спати з усмішкою на вустах і спокійним серцем. Вона сміливо глянула у вічі своєму обов’язку — і побачила в ньому друга, яким завжди буває обов’язок, коли ми щиро готові йти йому назустріч.

Минуло кілька днів, і якось по обіді Марілла неквапом увійшла в дім з подвір’я, де розмовляла з гостем — то був пан Седлер із Кармоді, якого Енн знала лише з вигляду. Їй було дивно, що він такого сказав, чим викликав цей сум на обличчі в Марілли.

— Нащо приїздив пан Седлер, Марілло?

Марілла сіла при вікні й глянула на Енн. Попри заборону окуліста, очі їй налилися слізьми, а голос затремтів, коли вона сказала:

— Він чув, що я збиралася продати ферму, і хоче її купити.

— Купити? Купити Зелені Дахи? — Енн не йняла віри вухам. — Невже ви справді хочете їх продати, Марілло?

— Енн, я не знаю, що тут можна вдіяти. Я все обміркувала. Якби мої очі були здорові, я підшукала б собі доброго наймита і впоралася би з господарством. Але так, як воно зараз — не можу. Я геть осліпну й тим паче буду нездатна до роботи. Ох, я й не думала, що доживу до такого дня, коли муситиму продати свій дім. Та все ставатиме дедалі гірше, аж доки потім ніхто не захоче його купити. Всі наші гроші до останнього цента пропали в тому банку, та ще Метью від минулої осені не повернув кількох боргів. Пані Лінд мені радить продати ферму й піти до когось у прийми… до неї, мабуть. Хоч багато я й не матиму із продажу — ферма стара, і будинок невеликий. Але сяк-так на прожиття, певно, стане. Як добре, що ти здобула ту стипендію. Шкода, що не матимеш куди вертатися на канікули, але ти даси собі раду.

І геть знесилена цими словами, Марілла гірко заплакала.

— Не продавайте Зелених Дахів, — рішуче сказала Енн.

— Ох, Енн, якби ж то я могла. Але ти сама бачиш. Я не можу бути тут сама. Збожеволію від клопотів і пустки. Та ще й коли осліпну… я знаю, що осліпну.

— Марілло, ви не будете самі. Я вас не покину. Я не поїду до коледжу.

— Не поїдеш? — Марілла забрала руки від утомленого лиця й глянула на Енн. — Що це ти маєш на увазі?

— Те, що кажу. Я відмовлюся від стипендії. Я так вирішила — того вечора, коли ви повернулися з міста від лікаря. Ви ж не думаєте, що я покину вас у біді, Марілло, після всього, що ви зробили для мене? Я теж усе обміркувала. І ось мій план. Пан Баррі хоче винайняти нашу ферму на наступний рік, тож ви не мусите перейматися грішми. А я піду вчителювати. Я подала заяву до нашої школи… хоч навряд чи мене візьмуть, бо опікунська рада вже пообіцяла місце Гілбертові Блайту. Але, ймовірно, мені дадуть роботу в школі в Кармоді… так казав пан Блер учора в крамниці. І хоч то буде не так зручно, як працювати в ейвонлійській школі, та я житиму вдома і їздитиму до Кармоді й назад — принаймні доки стоять погожі дні. І навіть узимку вертатимуся щоп’ятниці. Ми лишимо для цього коня. Я справді все обміркувала, Марілло. Я вам читатиму й не даватиму плакати. Вам не буде ані сумно, ані самотню. Ми щасливо й хороше житимемо тут удвох — ви і я.

Марілла слухала, мовби вві сні.

— Ох, Енн, якби ти лишилася, мені справді було б чудово. Та я не дозволю тобі принести цю жертву заради мене. Це жахливо!

— Дурниці! — весело засміялася Енн. — Тут немає ніякої жертви. Адже нічого мені не болітиме дужче за відмову від Зелених Дахів. Мусимо зберегти наш любий старий дім. Моє рішення остаточне, Марілло. Я не поїду до коледжу. Лишуся тут і буду вчителювати. Не журіться мною.

— Але твої прагнення і…