Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— А як воно — бути зарученою? — поцікавилася Енн.

— Залежить від того, з ким, — відповіла Діана зі зверхністю, притаманною всім зарученим у розмовах зі своїми не надто ще досвідченими подругами. — Із Фредом це так чудово, але думка про заручини з кимось іншим мене просто жахає.

— Невелика ж нам із того втіха, коли Фред на світі лише один, — засміялася Енн.

— Хіба ти не розумієш, Енн? — розсердилася Діана. — Я ж не про те кажу. Важко це пояснити. Але байдуже — ти збагнеш сама, коли настане твоя черга.

— Господь з тобою, найдорожча Діано, я все зрозуміла. Хіба не для того нам дається уява, щоб дивитися на життя очима інших?

— Ти мусиш бути дружкою на моєму весіллі, Енн. Пообіцяй мені приїхати — де б ти не була, коли я виходитиму заміж.

— Я приїду із краю землі, якщо доведеться, — урочисто пообіцяла Енн.

— Хоча це, звісно, буде нескоро, — зашарілася Діана. — Щонайменше за три роки, бо мені ще тільки вісімнадцять, а мама сказала, що жодній із своїх доньок не дозволить вийти заміж, доки їм не виповниться двадцять один. А Фредів батько хоче купити для нього ферму Авраама Флетчера й спершу виплатити дві третини її вартості, а тоді вже переписати на нього. Та однаково трьох років замало, щоб зібрати посаг на власне господарство — я ж іще геть нічого не вишила. Завтра й почну. У Майри Джилліс було до весілля тридцять сім вишитих серветок, і я хочу мати стільки ж.

— Так, не можна вести господарство, коли маєш усього тридцять шість серветок, — мовила Енн серйозно, проте в очах їй спалахнув пустотливий вогник.

Діана глянула на неї ображено.

— Не думала я, що ти насміхатимешся з мене, Енн, — дорікнула вона.

— Я не насміхалася, мила, — вибачливо проказала Енн. — Лише трошки вирішила тебе піддражнити. Я певна, що ти будеш найкращою у світі господинею. І як гарно, що ти вже зараз уявляєш собі дім своєї мрії.

Щойно проказавши ці слова, Енн захоплено почала зводити в уяві свій власний ідеальний дім. Господарював у ньому, звісно, її загадковий, гордий меланхолійний герой, та чомусь був там присутній і Гілберт Блайт, що помагав їй розвішувати картини, поратися в саду й робив усе те, що гордий меланхолійний герой, певне, вважав негідним своєї особи. І хай як намагалася Енн прогнати Гілберта з думок, він незбагненним чином опинявся там знову й знову, а що вона поспішала — то мусила облишити спроби й продовжити своє «будівництво». Це їй вдалося так успішно, що «дім її мрії» був зведений і оббитий перш, ніж Діана заговорила знову.

— Мабуть, Енн, тобі смішно, що я люблю Фреда, хоч він так відрізняється від того уявного, омріяного мого чоловіка — високого, стрункого? Але чомусь я не хочу, щоб Фред був високий і стрункий, бо тоді, розумієш, це був би вже не Фред. Звісно, — додала вона не без жалю, — ми будемо кумедною парою: обоє товстенькі й такі опецькуваті. Але краще так, ніж якби хтось із нас був низенький і товстий, а інший — стрункий та високий, як Морган Слоун зі своєю дружиною. Пані Лінд, коли бачить їх разом, завжди сміється й каже, що любові метром не зміряєш.

— Нехай, — сказала згодом Енн, розчісуючи коси перед дзеркалом у позолоченій рамці. — Я рада, що Діана щаслива й задоволена. Та коли настане моя черга, — якщо настане — сподіваюся, це буде цікавіше. Хоча й Діана колись так казала. Повторювала, що не вийде заміж у «звичайний» спосіб і що він мусить здійснити дивовижний подвиг, щоб завоювати її серце. Але вона змінилася. Може, і я змінюся — хоча ні, зараз я певна, що ні. Ох, заручини — це так складно, коли вони стаються з найкращими подругами.

Надійшов останній тиждень серпня, а з ним — весілля панни Лаванди. За два тижні потому Енн і Гілберту належало їхати до Редмондського коледжу, а ще за тиждень пані Лінд мала переїхати до Зелених Дахів й розташувати свої лари й пенати в кімнаті для гостей, котра вже чекала на неї. Усе зайве хатнє причандалля вона випродала на аукціоні й тепер увесь час віддавала іншій приємній справі — допомагала Алланам збирати речі перед від’їздом. Наступної неділі мала відбутися прощальна проповідь пана Аллана. Старий лад поступався місцем новому, — думала Енн із легким смутком, що оселився в її серці поряд зі щастям і радістю.

— Зміни — то не завжди приємно, але геть завжди цікаво, — замислено мовив пан Гаррісон. — Двох років достатню, щоб усе лишалося без змін. Коли довше — воно мохом береться.

Пан Гаррісон курив на ґанку своєї ферми. Дружина самовіддано дозволила йому робити це й у домі, якщо тільки він відчинятиме вікно. Пан Гаррісон віддячив їй за цю поступку тим, що за гарної погоди виходив з люлькою надвір, тож у сім’ї панував взаємний спокій.