Лусі Монтгомері: Емілі з Місячного Серпа

— О так, так!

— Ці роки і те, чого я тебе протягом цього часу навчив, — єдина спадщина, котру я тобі залишаю, Емілі. Ми жили на скромну довічну пенсію, що її, помираючи, призначив мені старий мій дядько. Він пішов зі світу ще до того, як я одружився. Маєток тепер відійде у державну власність, а будиночок, де ми мешкаємо, я лиш винаймаю у його власника. Тобою опікуватиметься рідня твоєї мами. Цього я певний. Тут Мурреївська пиха є достатньою запорукою, і будь-які інші почуття на заваді не стануть. І не любити тебе вони не зможуть. Я думав, чи не послати по них заздалегідь, може, навіть сьогодні зробити це. Однак у мене своя гордість, родові Старів теж не чужі певні традиції, а Мурреї кинули мені в обличчя дуже гіркі слова, коли я одружувався з твоєю мамою. Скажи, чи мушу я послати вістку до Місячного Серпа, щоб по тебе приїхали, Емілі?

— Ні! — відказала Емілі з якоюсь дикою рішучістю.

Не треба, щоб хтось вдирався між батьком і нею під час кількох останніх, таких дорогоцінних днів. Сама лиш думка про це страшила її. Жахливим буде їх приїзд, і хай це станеться… по тому. Тоді вже вона збайдужіє до всього.

— Отже, залишимось разом до самого кінця, моя маленька Емілі. Не будемо розлучатися ні на хвилину. І прошу тебе, будь мужньою! Не лякайся нічого, Емілі. Смерть не є страшною. Всесвіт повен любові, весна щоразу повертається, вона присутня скрізь, а смерть — лише відчинення і зачинення брами. Потойбік брами також є чимало гарного і доброго. Там я зустріну твою маму; багато речей я ставив під сумнів, але в цьому не сумнівався ніколи. Часом я почував острах, що вона піднесеться вище від мого рівня, адже крокує стежками вічності вже віддавна, що злине в таку височінь, котрої я неспроможний досягнути. Однак тепер відчуваю ясно: вона чекає на мене. І ми обидвоє, разом чекатимем на тебе. Нетерплячість нас не палитиме: будемо збавляти час у блаженному відпочинку, аж дочекаємось миті, коли і ти воз’єднаєшся з нами.

— Я хочу, щоб ти взяв мене та й переніс через той поріг, — пошепки мовила Емілі.

— За деякий час ти цього вже не прагнутимеш. А поки що мусиш навчитися цінувати час. Життя не залишить тебе без подарунка, я відчуваю це. Іди в житті навпростець і нічого не бійся, моя люба. Іди наперекір усім труднощам і знегодам. Я знаю, ти досі не думала про подібне, але завжди пам’ятай оці мої слова.

— Зараз, — мовила Емілі, яка не вміла критися від батька, — я почуваю тільки те, що геть зовсім не люблю Господа Бога.

Дуглас Стар засміявся — тим сміхом, який Емілі найдужче любила. Таким ласкавим, таким, аж треба дух перевести — з радості, що в світі може лунати такий чудовий сміх. Батькові руки пригорнули її ще міцніше.

— Що ти, маленька, ну, звісно ж, ти любиш Бога. Не можеш Його не любити, бо Він є любов. Бачиш-но, ти не повинна ототожнювати Його з богом Елен Грін. Розумієш?

Емілі не розуміла до ладу, що батько має на думці. Але зразу ж відчула полегшення: страх минувся. А вкупі зі страхом щезла з душі гіркота, відступив нестерпний біль, що тиснув її серденько. Стала вона почувати, що зусебіч оточена любов’ю, що любов і понад, і довкола неї, що вона сама дихає великою, безмежною, піднесеною любов’ю. Людина не може бути в тривозі або в скорботі, якщо існує любов, а любов є всюди. Батько пройде крізь ту браму, ні — він тільки відхилить заслону (цей образ більше припав їй до серця, адже заслона не така груба й щільна, як брама) — переставиться у той світ, який відкривався їй, коли зблискував «промінчик». Там він житиме вічно серед несказанної краси і завше буде поруч. Вона ж витерпить усе, подолає усе, аби лиш знаття, що батько не в недосяжній далечині, а тут, поруч, за цією заслоною.

Дуглас Стар тримав її на колінах, допоки вона не заснула; тоді, попри кволість, відніс до ліжка й, обережно поклавши на постіль, дбайливо обкутав ковдрою.

— Вона кохатиме сильно і тяжко страждатиме, спізнає чимало променистих миттєвостей у нагороду за пережитий біль. Так само, зрештою, як і я… Хай Бог воздасть рідним її матері згідно з тим, як вони поводитимуться з нею, — промовив уривистим шепотом.

Дуглас Стар жив ще два тижні. По роках, коли спогади вже не завдавали їй болю, Емілі збагнула, що ті два тижні були найважливішими в її житті. То були гарні дні, дні без смутку. І якось увечері, коли батько лежав у шезлонгу в вітальні, а Емілі сиділа обік нього у старому фотелі-гойдалці, він переступив поріг вічності й зник за «заслоною» так непомітно, так просто, аж Емілі незчулася, як він переставився, допоки її не вразила моторошна тиша в покої, де не було чути нічийого дихання, окрім її власного.