Лусі Монтгомері: Емілі з Місячного Серпа

— То ж неправда, батечку, чи не так? — запитала вона пошепки.

— Емілі, дитя моє, — сказав тато, — я не можу взяти тебе за руку, не стає сили… підведись-но й присядь мені на коліна, як ти любиш.

Емілі миттю вислизнула з ліжка і скочила батькові на коліна. Він обгорнув її своїм халатом і, міцно пригорнувши до грудей, нахилив обличчя до її голівки.

— Дороге моє дитятко, люба Емілі, — то правда, — визнав він. — Увечері я саме збирався тобі все відкрити. Але, як на те, ця стара ідіотка Елен випередила мене, ще й, напевно, зробила це в брутальний спосіб, чим жорстоко тебе приголомшила. У неї курячий мозок, а чутливість — просто коров’яча. Хай шакали витопчуть могилу її бабці! Я б не завдав тобі такого болю, моя люба.

Емілі наче боролася з чимось зловісним, що душило її.

— Тату… я не можу… не можу винести цієї думки… я цього не переживу.

— Дитино, ти можеш і повинна змиритися з неминучим. Ти житимеш далі, бо маєш виконати на цій землі певне завдання. Ти успадкувала мої здібності, але, крім того, обдарована чимось таким, чого мені завжди бракувало. Ти здійсниш те, на що я не спромігся, Емілі. Я небагато зробив для тебе, сонечко моє, однак робив, що лиш міг. Я навчив тебе дечого, так мені видається, незважаючи на іншу науку, науку Елен Грін. Скажи мені, Емілі, ти пам’ятаєш свою маму?

— Трішечки… лиш деякі риси… то наче уривки якогось чарівного сну…

— Тобі щойно виповнилося чотири роки, як вона пішла з життя. Я ніколи не говорив з тобою про неї — не міг. Але нині розкажу все. Тепер я не страждатиму, говорячи про неї, адже невдовзі ми побачимось! Ти не схожа на маму, Емілі, — хіба коли посміхаєшся, то нагадуєш її виразом обличчя… А в усьому іншому ти — викапана моя мати, що звалася так само, як і ти. Коли ти народилася, я хотів було, щоб тебе охрестили іменням Джульєтта, іменням твоєї мами. Але вона не погодилася… Казала, що як будемо звати тебе «Джульєтта», то незабаром я почну для розрізнення називати її «мамою», а такого вона не витримає. Це все тому, що тітка її Ненсі одного разу мовила так: «Коли твій чоловік уперше скаже до тебе „мамо“, — вважай, що пісню твого життя проспівано». Отож, нарекли тебе, на честь моєї матері, Емілією; її повне ім’я звучало так: Емілія Берд. Твоя мама вважала ім’я Емілія найкращим з імен — вишуканим, гарним, звучним. Емілі, твоя мама була найпрекраснішою жінкою, будь-коли створеною Господом Богом.

Тут голос його затремтів, і Емілі ще міцніше притулилася до батька.

— Ми познайомилися дванадцять років тому, я був тоді другим редактором газети «Ентерпрайз» у Шарлоттетауні, а вона вчилася в останньому класі пансіону. Була високою на зріст, ясноволосою і блакитноокою. Трохи схожою на твою тітку Лауру, зокрема очима і голосом, однак Лаура ніколи не була такою вродливою. Походила вона з роду Мурреїв, з Чорноводдя. Я не розповідав тобі про рід твоєї мами, Емілі. Вони вже другу сотню літ проживають на околиці Чорноводдя, володіючи фермою Місячний Серп. Корабель, на якому 1790 року приплив перший Муррей, називався «Місячний Серп», звідси й назва ферми.

— Чудова назва, серп молодика на нічному небі — такий привабний, — мовила Емілі, чию увагу на хвилину привернуло це поетичне словосполучення.

— Відтоді та ферма належить Мурреям. Це дуже пихатий рід, Емілі, гордовитість Мурреїв на півночі нашої країни стала приповідкою. Гм, до певної міри вони мають право пишатися своїм родом, цього не заперечиш, але у гордощах своїх вони заходять надто далеко. Люди на півночі охрестили їх «обраним родом». Вони розмножувалися доволі швидко, та з плином часу розпорошилися по світах, тож нині у Місячному Серпі мешкають лише дві твоїх тітки, Елізабет і Лаура, вкупі з двоюрідним братом Джиммі Мурреєм. Вони ніколи не виходили заміж, не могли-бо знайти нікого, хто був би гідний руки Мурреївни, — такою принаймні була загальна думка. Твій дядько Олівер, як і дядько Воллес, проживає у Соммерсайді, а тітка Рут — у Шрусбері; твоя двоюрідна бабця Ненсі мешкає у Поповому Ставі.

— Поповий Став! Цікава назва, не така гарна, як Місячний Серп або Чорноводдя, але цікава, — мовила Емілі. Вона відчувала тепло батьківської руки, і страх на деякий час відступив; зараз вона просто не йняла віри, що біда наближається неухильно.