Лусі Монтгомері: Емілі з Місячного Серпа

Дуглас Стар щільніше закутав її полою халата і, поцілувавши чорняву голівку, повів далі:

— Елізабет і Лаура, Воллес і Олівер, а також Рут — то все діти старого Арчібальда Муррея. Їхня мати була його першою дружиною. У свої шістдесят він побрався вдруге — з молоденькою дівчиною, що померла, тільки-но народивши твою маму. Джульєтта була на двадцять років молодша від своїх єдинокровних, як вона казала, братів і сестер. Удалася вельми гарною і чарівливою, всі любили її, голубили й пишалися нею. Коли ж вона закохалася в мене, бідного газетяря, що не мав за душею нічого, крім пера й амбіцій, її родина сприйняла це як катастрофу. Родова пиха Мурреїв не могла цього пережити. Я зовсім не лихопомний, але від них я почув слова, яких ніколи не міг забути, ані пробачити. Твоя мама, Емілі, вийшла за мене, а ті, з Місячного Серпа, розірвали з нами стосунки. Чи віриш — попри все, вона ніколи не нарікала, що стала мені дружиною.

Емілі простягнула руку і поплескала батька по запалій щоці.

— Ясна річ, не нарікала. Ясна річ, воліла тебе, а не всіх без винятку Мурреїв — як місячних, так і земних.

Батько стиха засміявся, і в тому сміхові вчувався ледь не тріумф.

— Так, мені здається, вона саме так і відчувала. І ми були такими щасливими — ах, Емілі, не було на світі людей, щасливіших від нас. Ти — дитя нашого щастя. Пригадую ту благословенну ніч, коли ти з’явилася на світ у Шарлоттетауні. Це було в травні, віяв західний вітер — гнав і гнав сріблясті хмари, що закривали місяць. На небі де-не-де блищали зорі. У нашому садочку, маленькому, як і все, чим ми володіли, за винятком нашого кохання і нашого щастя, було темно і тихо. Я сновигав між клумбами братків, висаджених рукою твоєї мами, і безупину молився. Край неба на сході ледь зарожевів, коли хтось прибіг до мене з вісткою, що в мене народилася донечка. Я зайшов у дім, і твоя мама привітала мене своєю ніжною, прегарною усмішкою, котру я так любив, а тоді промовила: «Мій любий, тепер у нас є дитя, і тільки заради нього ми житимем на світі». Подумай лишень, яке то було щастя!

— Хотіла б я, щоб люди могли пам’ятати все, геть усе від тої хвилини, коли приходять у світ, — мрійливо сказала Емілі. — Це було б так цікаво…

— Дозволю собі зауважити, що в такому разі ми мали б силу-силенну неприємних спогадів, — відказав батько, знову засміявшись. — Звикання до життя не може бути приємним, так само як відвикання від нього. А втім, для тебе пристосування до земного існування не стало надто важким завданням, Емілі, — принаймні так нам здавалося. Ти була дуже милим створінням… Чотири роки ми прожили в добрі та любові, а потім… ти пам’ятаєш той час, коли твоя мама померла?

— Я пам’ятаю похорон, тату, похорон пам’ятаю добре. Ми стояли, тримаючись за руки, посередині якогось покою, потім ти взяв мене на руки, а мама лежала перед нами в довгій чорній труні. Ти плакав, а я не могла збагнути, чому, бентежило мене й те, чого мамине обличчя таке біле, чого вона не розтуляє очей. Я нахилилася й торкнулася її щоки — щока була такою зимною! Я затремтіла. Хтось проказав: «Бідолашна!» — а я злякалася і сховала обличчя у тебе на грудях.

— Таким і я пам’ятаю той день. Твоя мама померла зненацька… про це не будемо говорити. На проводи прибули всі Мурреї. Вони мають певні традиції, яких дотримуються беззастережно. Одна з них така: лише свічки можна світити в Місячному Серпі, жодних тобі ламп! А друга, так само непорушна, полягає в неухильному дотриманні принципу: всілякі непорозуміння повинні зникнути перед лицем невблаганної смерті. Тож коли твоя мама померла, приїхали всі. Напевно, приїхали б і в тому разі, якби довідались про її хворобу, — хочеться вірити! Поводились вони підкреслено чемно, можна сказати, бездоганно. Нічим не виказували тих самих Мурреїв з Місячного Серпа. Тітка Елізабет була вдягнена у свою найкращу сукню з чорного атласу. Не пручалися, коли я повідомив, що твою маму буде поховано в родинному гробівці Старів у Шарлоттетауні. Певна річ, вони воліли б перевезти її до Чорноводдя й поховати в гробівці Мурреїв, але твій дядько Воллес привселюдно визнав, що дружина має належати до чоловікового роду як за життя, так і по смерті. А тоді запропонували взяти тебе до себе й опікуватися твоїм вихованням замість твоєї небіжчиці мами. Я не погодився… Не бажав віддати тебе… тоді. Чи слушно я вчинив, Емілі?

— Так… так… так! — шепотіла Емілі, цілуючи батька за кожним «так».

— Я сказав Оліверу Мурреєві (то він завів розмову про твоє майбутнє), що поки життя мого, зі своєю дитиною не розлучуся. Він одповів так: «Якщо ви колись захочете змінити своє рішення, то дайте нам знати». Але я не змінив свого рішення, не змінив і трьома роками пізніше, коли доктор заборонив мені працювати. «Якщо ви не полишите працю, то ще проживете щонайбільше один рік, — оголосив він свій вирок, — якщо ж будете жити спокійним життям, часто буваючи на свіжому повітрі, — то зможете прожити три, а, можливо, й чотири роки». Як бачимо, він виявився непоганим пророком. Отож, я перебрався сюди, і тут ми з тобою провели чотири чудових роки. Правда, чудових, моє найдорожче малятко?