Люсі Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

Маленька Елізабет не любила розкішного та похмурого Ялинового Затінку, де все здавалося їй чужим, хоч вона й прожила там ціле своє життя. Проте коли в Шелесткі Тополі приїхала панна Ширлі, усе дивовижно змінилося. Тепер Елізабет жила в чарівливім романтичнім світі. Куди не поглянь, усюди була краса. На щастя, бабуся й Жінка не могли заборонити їй дивитися, хоч Елізабет не мала сумніву в тім, що, якби могли, вони зробили б і це. Короткі прогулянки з панною Ширлі червоною дорогою, що бігла до гавані, які так рідко дозволяла їй бабуся, були, мов світлі спалахи в її безрадіснім житті. Вона обожнювала все, що бачила — далекий маяк, розфарбований у дивні біло-червоні кільця, береги, оповиті прозорим туманом, сріблясто-сині хвилі, портові вогні, що мерехтіли в бузкових сутінках, — усе це приносило їй аж до болю невимовне щастя. А гавань з її туманними островами й вогненними заходами сонця! Елізабет завжди милувалася ними зі свого віконця на горищі. А кораблі, що вирушали в плавання при світлі місяця! Деякі з них поверталися, деякі ні. Як мріяла Елізабет попливти на одному з них до Острова Щастя! Усі кораблі, що не верталися назад, стояли на якорі там, де завжди було Завтра.

А таємнича дорога бігла далі й далі, і маленька Елізабет так хотіла піти нею аж до кінця. Куди вона вела? Часом дівчинці здавалося, що вона помре, якщо не довідається. Коли настане Завтра, вона пройде її всю і, можливо, знайде свій власний острів, де житиме вдвох із панною Ширлі, куди нізащо не дістануться бабуся й Жінка. Вони терпіти не могли води й ніколи в житті не ступили б у човен. Елізабет любила уявляти, як дражнитиме їх зі свого острова, а вони з безсилою люттю зиркатимуть на неї з того берега.

— Це Завтра! — кричала б їм Елізабет. — А ви лише в Сьогодні! Ви не схопите мене!

Як це було б весело! Який кумедний вираз обличчя був би в Жінки!

Аж ось одного вечора наприкінці червня сталося дещо неймовірне. Панна Ширлі сказала пані Кемпбелл, що наступного дня їде на Летючу Хмару з дорученням до такої собі пані Томпсон, яка очолювала комітет із підготовки до зборів Спільноти милосердя, і попросила дозволу узяти із собою Елізабет. Бабуся дозволила, неохоче, як завжди, — Елізабет, котра нічого не знала про певні факти, що були відомі панні Ширлі й тим жахали всіх Прінглів, не могла збагнути, чому бабуся взагалі дозволила… але вона таки дозволила.

— Коли я владнаю всі справи на Летючій Хмарі, — шепнула Енн, — ми дійдемо аж до виходу з гавані.

Елізабет була така схвильована, що й не сподівалася бодай на мить заснути. Нарешті вона відгукнеться на поклик дороги, що так довго вабила її. Та попри хвилювання, дівчинка дуже ретельно виконала свій невеличкий щовечірній ритуал: почистила зуби, охайно склала одяг і розчесала довгі золотаві коси. Вона була певна, що в неї доволі гарні коси, хоч, звісно, і не такі сонячно-руді, як у панни Ширлі, хвилясті й із кучериками побіля вух. Маленька Елізабет віддала б усе, що завгодно, аби мати такі коси, як у панни Ширлі.

Перш ніж лягти спати, Елізабет висунула одну із шухляд великого, укритого чорним лаком старовинного комода, і витягла обережно захований попід носовичками портрет панни Ширлі, що його колись вирізала зі спеціального випуску «Тижневого кур’єра», де на одній зі шпальт були розміщені фотографії всіх учителів саммерсайдської школи.

— Добраніч, мила моя панно Ширлі.

Вона поцілувала фотографію й поклала назад до сховку. Тоді вляглася, згорнувшись клубочком під ковдрою — червнева ніч була холодна, а вітер з гавані — пронизливий і гострий. Того вечора він лютував сильніше, ніж зазвичай: свистів і ляскав, гнув долу віття дерев і глухо стукав у вікно. Елізабет знала, що гавань у місячнім сяйві зараз, напевне, перетворилася на цілий огром бурхливих хвиль. Як то приємно було б — наблизитись до неї попід місяцем! Але таке було можливо тільки в Завтра.

Цікаво, де ця Летюча Хмара? Яка гарна назва! Теж мовби із самісінького Завтра. Прикро, що Завтра так близько, а ти все не можеш туди втрапити. А що, як вітер нажене дощові хмари? Елізабет не сумнівалася, що в дощ її нікуди не відпустять.

Вона сіла в ліжку й молитовно склала руки.

— Дорогий Боже, — проказала маленька Елізабет, — я не хочу втручатися у Твої справи, та чи не міг би Ти зробити так, щоб завтра не було дощу? Будь ласка , Боже.

Наступний день виявився розкішним. Коли вони вдвох із панною Ширлі простували геть від понурого й темного будинку, Елізабет почувалася так, наче скинула невидимі кайдани. Вона насолоджувалася свободою, хоч Жінка й поглядала їм услід крізь червоне скло у великих парадних дверях. Як це дивовижно — іти цим прекрасним світом із панною Ширлі! Що вона робитиме, коли панна Ширлі поїде? Проте маленька Елізабет рішуче відігнала цю думку. Вона не псуватиме собі такого гарного дня. Можливо — цілком можливо, — вони з панною Ширлі нині дійдуть аж до Завтра, де їх уже ніхто не розлучить. Елізабет хотіла просто неквапно йти до тієї мерехтливої блакиті на краю світу, тішачись довколишній красі. За кожним поворотом дороги її очам відкривалися нові принади, а стежка постійно в’юнилася, повторюючи всі вигини вузенької річечки, що невідь-звідки й узялася коло неї.