Люсі Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

— Відшмагав…

— Саме так. Є речі, яких джентльмен не повинен собі дозволяти, і одна з них — це підняти руку на дружину. Можна штурхнути її… але нізащо не бити! Хотіла б я, — поважно мовила панна Мінерва, — уздріти чоловіка, що наважився б підняти руку на мене.

Енн відчула, що теж хотіла б уздріти такого. У цю мить вона збагнула, що будь-яка уява має межі. Жоден політ фантазії не здатен був показати їй чоловіка, що підняв би руку на панну Мінерву Томгаллон.

— Це бальна зала. Звісно, тепер вона не використовується. Та колись тут відбувалися численні бали. Славетні бали Томгаллонів. На них з’їжджалися гості з усього острова. Ця люстра коштувала моєму батькові п’ятсот доларів. Його тітка Пейшенс померла тут під час танцю — он у тім кутку. Вона гірко побивалася за женихом, що обманув її. Не розумію, для чого потрібно так перейматися чоловіками. Вони, — підсумувала панна Мінерва, дивлячись на фотографію свого батька, його настовбурчені бакенбарди та орлиний ніс, — завжди здавалися мені геть банальними створіннями.

Їдальня була незгірша за інші кімнати в будинку. Там висіла ще одна розцяцькована прикрасами люстра, так само розцяцьковане дзеркало в позолоченій рамі над камінною полицею, і стояв стіл із вишуканими срібними приборами, кришталевими келихами та сервізом зі старовинної англійської порцеляни. Вечеря, котру подала дуже стара й непривітна служниця, виявилася щедрою та смачною, тож здоровий молодий апетит Енн віддав їй належне. Деякий час панна Мінерва не промовляла ні слова, і Енн не наважувалася заговорити, боячись нового потоку розповідей про давні трагедії. Аж ось до кімнати прослизнув великий лискучий кіт і сів побіля крісла панни Мінерви із хрипким «няв». Панна Мінерва налила в тарілочку вершків і поставила на підлогу. Цей жест настільки уподібнив її до звичайних людей, що Енн майже зовсім позбулася благоговійного страху перед останньою з Томгаллонів.

— Візьміть іще персиків, моя люба. Ви ж нічого… нічогісінько не їли!

— Панно Томгаллон, мені дуже…

— Томгаллони завжди частували добряче, — самовдоволено мовила панна Мінерва. — Я не куштувала смачнішого бісквіта за той, що пекла моя тітка Софія. Здається, єдиною, кого мій батько не любив запрошувати в гості, була його сестра Мері, що мала кепський апетит. Вона клала собі по малесенькій дрібці від страви. Для нього то була особиста образа. Батько взагалі не вмів прощати. Він так і не пробачив моєму братові Річарду, що той оженився проти його волі. Вигнав його з дому раз і назавжди. Щоранку на сімейній молитві батько проказував «Отче наш», та відколи Річард виявив до нього таку зневагу, завжди пропускав слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Я й зараз бачу, — пригадала собі панна Мінерва, — як він стоїть отам на колінах і пропускає цей рядок.

Опісля вечері вони перейшли до найменшої із трьох віталень — хоч і вона була доволі велика й похмура — і провели вечір перед широким каміном, у якім весело палахкотів вогонь. Енн виплітала гачком набір чудернацьких серветочок, а панна Мінерва в’язала вовняний плед і продовжувала свій монолог, що складався з епізодів яскравої й моторошної історії родини Томгаллонів.

— Це дім трагічних спогадів, моя люба…

— Панно Томгаллон, невже в цьому домі не відбувалося нічого радісного? — закінчити цю фразу Енн спромоглася лиш завдяки щасливому збігу обставин: панна Мінерва мусила замовкнути на час, потрібний їй, щоб висякатися.

— Відбувалося, напевне, — неохоче визнала панна Мінерва. — Так, ми часто веселилися тут, коли я була дівчиною. Мені казали, що ви пишете книжку про всіх жителів Саммерсайда, моя люба.

— Ні, це неправда…

— О! — панна Мінерва була явно розчарована. — Ну, якщо ви все ж колись надумаєте, можете взяти для неї будь-яку з наших історій, тільки змініть імена. А тепер — чи не хотіли б ви зіграти в «двадцять п’ять»?

— Боюся, мені час іти…

— Ні, моя люба, ви не підете нині додому. Така злива надворі. І — послухайте, як стугонить вітер. Я продала свою карету — вона мені вже не потрібна, — а ви не можете йти пішки зо півмилі у таку негоду. Ви мусите лишитися у мене в гостях на ніч.

Енн не була певна, чи хоче проводити ніч у Домі Томгаллонів. Проте вертатися до Шелестких Тополь у березневу бурю їй теж не хотілося. Отож вони зіграли в «двадцять п’ять» — панна Мінерва так захопилася, що й перестала розповідати жахіття — і попоїли перед сном. Вони їли цинамонові грінки й пили какао зі старих, тонких і дуже гарних томгаллонівських чашок.