Богдась хотів засміятися — які дурниці! — він би не впізнав мами! Але він тільки шепотів «мамо», і то йому здавалося, що він сміється; вони обоє плакали...
До них підійшли лікар і Олександр Вадимович, і, здається, португалка була тут, взагалі, здавалося, багато народу. І вже всі всміхалися і давали якісь краплі мамі. Він не спав, не марив і все розумів. Лікар сказав, що він молодець, і сказав, що прийде завтра вранці, а щоб Олександр Вадимович приніс мамі вечерю. І вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотіла:
— Ніколи, ніколи з тобою не розлучимося, мій найдорожчий, мій хлопчику!
Він це знав і так, і поблажливо їй всміхався, — він уже міг всміхнутися, — і гладив її волосся.
Повернуло на одужання. Невдовзі якось з Олександром Вадимовичем прийшов Єшевський.
Він подивився на маму й похитав головою.
— Маріє Олександрівно, отепер ви вже повинні хоч на годинку вийти на повітря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися.
— Ні, ні, я не можу лишити Богдасика. А в дзеркало я й не хочу дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жахаєтесь!
— Але ж ви самі звалитесь! Вам треба перепочити.
— Маріє Олександрівно, — благально мовив Пассек. — Підіть із Степаном Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем.
її нарешті умовили, і вони лишились удвох — Богдась і Олександр Вадимович.
Хоча Богдась майже безпомилково відчував, до кого як ставиться мама, і його ставлення теж залежало від цього, — щодо Олександра Вадимовича він був непевний, тут він не міг збагнути.
То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто боїться мами — дивно! Мама дуже добра й уважна до всіх... Та на якесь його прохання піти кудись вона раптом відповідає категорично і навіть різко: «Ні».
Богдась знає, тоді вже мама ніколи не поступиться, і Олександр Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалісливо, як дитина. То навпаки, вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що Богдась трохи починає ревнувати, як ніколи не ревнує до Єшевського або до Івана Сергійовича. Вони всі були мамині друзі, хоча до кожного вона ставилась по-різному, так як і Богдась, і от тільки зовсім невизначене ставлення у нього було до Олександра Вадимовича. Той ніколи не цікавився його справами, не робив ніяких зауважень і цим, звичайно, не завдавав ніяких прикрощів, бо відомо, до чого усі дорослі люблять втручатися в те, що їх не обходить! Але ж нічого особливо приємного від нього також не було. Потім все ж таки Богдась примітив — мсьє Пассек далеко жвавіше розмовляє з мамою, коли Богдася немає з ними, а коли Богдась заходить, розмова наче уривається, і взагалі при інших Олександр Вадимович більше мовчить.
Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помітив, що той дивиться на нього з якоюсь цікавістю і... Богдась не міг визначити, а хтось сторонній сказав би — «з ніжністю».
Він підсів до ліжка й несподівано запитав:
— Хочеш, ми пограємо в шашки?
Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не якусь там дитячу розвагу, а шашки, і навіть не спитавши, чи вміє він. Він, звичайно, вмів.
Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радів, коли сам вигравав, і взагалі поводився, як з рівним, а не з малюком. Через кілька партій Богдась одверто признався, що дуже хотів би грати в шахи, так як Олександр Вадимович грає з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються різні ходи і коли кажуть «шах» і «мат», але не подобається, що так довго думають над кожним ходом.
— Я тебе навчу, — сказав Пассек, — можливо, ти так довго й не думатимеш.
Ні, виявляється, він досить приємна людина. Мама була явно задоволена, коли застала обох чоловіків за чоловічою грою.
Але чому у мсьє Пассека (так більше подобалось Богдасеві!) одразу змінився вираз очей? Він дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно пошле його в аптеку або за лікарем, і він зірветься і побіжить не заперечуючи.
* * *
Богдасева хвороба зв'язала ще міцніше друзів — Марію Олександрівну, Єшевського і Пассека. А невдовзі сталася ще одна, вже радісна подія: одержали телеграму — Юлія Петрівна благополучно народила сина!
— Мій хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матір'ю, хоч заочно, а запише мене! — раділа Марія. — Просто заздрісне дивитись на вас, Степане Васильовичу, до чого сяєте!
Єшевський справді сидів з сяючим і якимось здивованим виглядом.
— Звичайно, ви — хрещена мати і наша кума! — благодушно ствердив він.
— Я мушу замовити йому черевички! — гарячилася Марія. — Ніде, як у Парижі, не шиють так взуття.
Читать дальше