Оксана Иваненко - Марiя

Дрібен дощик іде!

Марії було приємно від того, як він виступив і як вільно з усіма белькоче по-французьки.

А потім танцювали всі разом, усі дуже розвеселилися, і коли грали в фанти, Івану Сергійовичу випало бути ведмедем. І він справді поліз накарачках і рикав по-ведмежому! А Клоді закричала, що вона хоче поїздити верхи на ведмеді, як у цирку, і Іван Сергійович посадив її на спину, але тоді закричала й Маріанна. Іван Сергійович сказав, що він усіх-усіх дітей по черзі покатає на своїй спині. І справді, катав і Клоді, і Маріанну, і Ольгу, й Богдася. Богдась так здорово вигукував при цьому, що Поль злякався і не хотів сідати.

Поліна бігала й сміялась, вона, звичайно, не злазила на спину батька, але вона удавала дресирувальника.

І тут у розпалі веселощів розкрилися двері і в них з'явилась madame Віардо. Що таке? Тургенев навкарачки лазить по килиму, діти верещать, трохи не перекидаються, а «виховательки» спокійнісінько сидять собі на канапі і розважаються балачками! На хвилинку збентеження. Тургенев, захекавшись, підводиться з підлоги, у нього майже щасливе лице, він цілує у madame Viardot обидві руки і дивиться так, немов запрошує взяти участь у цих дитячих бездумних розвагах. Але вона сідає осторонь у крісло, привітавшись з усіма легким поклоном. Дівчатка на неї не звертають уваги, Полінетт спалахує і робить чемний реверанс.

Вона вже давно не любить її, цю мадам Віардо, яка, на її думку, робить усе, щоб віддалити батька від неї...

Ця Віардо зауважувала кожну дрібницю, відзначала кожен її невдалий крок, необміркований вчинок, навіть найменшу помилку в мові, в нерідній їй мові, задля якої вона зовсім начисто забула рідну, — так хотів батько, великий російський письменник, але ж бажання батька було для неї законом! Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала в якийсь штрафний зошит і потім усе, все, кожну дрібницю злорадно доводила до відома батька, — і батько не захищав перед нею свою дочку, а навпаки, виправдувався і почував себе винним. Через це Поліночка ніколи не почувала себе добре в маєтку Віардо — в Куртавнелі — і не тримала себе вільно навіть з дівчатками, які наче мали більше прав на її, її батька!

А їй хотілося одного в житті, до болю, до розпачу, щоб її любив батько, який стільки зробив і робив для неї, але їй хочеться, щоб він любив її хоч трохи більше, ніж Клоді й Маріанну, ніж саму мадам Віардо... Вона давно знає, що це неможливо...

Але зараз, коли мадам так скептично, відчужено з'явилась на їхній затишній простій вечірці, їй, Поліні, хочеться довести всім присутнім (вона знає: всім не треба, треба їй, madame, довести), що вона, вона його дочка, для неї це свято, це російське різдво, святковий обід, гості, розваги, вона примушує себе знову засміятися, поглядом просить miss Інніс сісти за рояль, хапає за руку веселого хлопчика Богдася і починає з ним кумедно танцювати. От кому справді весело, от хто радіє від щирого серця і подарункам, і всьому святковому гомону, і нічого не приховує, і нічого не удає. І йому цілком байдужісінько, якби він навіть знав, що ця дама з тонкими губами і наче виряченими сердитими очима — мати двох славних дівчаток Клоді й Маріанни, — потім казатиме про нього і своєму чоловікові, й доброму Івану Сергійовичу:

— Яка невихована дитина!

А Іван Сергійович, цілуючи її тонкі, сухі пальці, добродушно мовитиме:

— Що ви! Тепер, коли він вчиться у пансіоні, він просто зразковий, порівнюючи з тим, яким був.

Марія, побачивши, що Богдась танцює з Поліною, привітно кивнула дівчинці, і Поліні стало легше на серці. Поліна від природи соромлива і позбавлена будь-якої екстравагантності, аж ніяк не може поводити себе так, як пещені й любимі всіма Клоді та Маріанна. їй захотілося, — але ж хіба вона насмілилась би! — кинутись на шию Марії Олександрівні або навіть просто пригорнутися зараз до неї.

Розчервонілі й захекані, вдвох з Богдасем зупиняються коло неї, і Богдасева мати з тою ж дружньою ясною усмішкою обіймає їх обох, потім пригладжує русяве густе волосся Поліни, і дівчинка боїться, що вона зараз заплаче. Непомітно для інших і дивлячись не на Поліну, а на свого Богдася, Марія пригортає її до себе, а сама питає сина:

— Весело, Богдасику? А може, додому вже час?

— Ні, ні, що ти, мамо! — бурно протестує Богдась. — Ми ще будемо танцювати. Правда, Полінетт? — звертається він до дівчинки по-французьки.

— Звичайно, ще рано, — просто лякається дівчинка, стискає руку Марії Олександрівни і тихо додає: — Мадам Віардо, коли хоче, хай їде, а ви лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще всі-всі танцюватимемо разом: і тато, і ви, і всі-всі. Адже у нас весело, правда? — І на хвилинку вона вірить, що справді всім весело на її святі. — Я дуже хочу, щоб ви були найдовше від усіх!