Оксана Иваненко - Марiя

Взагалі в цьому пансіоні, де жила мама, були люди з усього світу, здебільшого приязні і до нього, й до мами, і мама, коли виходила в спільну вітальню, охоче розмовляла з усіма.

Богдасеві спочатку було дивно — з різних країн, а всі немов схожі, і розмови у них про роботу, книги, паризькі театральні новини, як у звичайнісіньких собі людей... от тільки португалка з своїми обручками... Але ж вона подобалась Богдасеві найдужче за всіх.

Взагалі, як придивитися — так усі люди однакові. Може, трошки по-іншому гралися хлопці в Гейдельберзі, і в Лозанні, і тут, у Парижі, але ж майже однакові ігри і в м'яч, і в розбійників. Він швидко знайомився з усіма, аби трошечки розуміти мову, а порозумітися можна! Він майже так само, як і мама, вільно розмовляв по-французьки, особливо з хлопцями, яким було байдуже до помилок, а в Гейдельберзі він белькотів по-німецьки.

Але ж так само, як і мама, він найдужче любить рідну, українську. Як це Полінька Тургенева така вже доросла, а зовсім, ну зовсім забула рідну свою російську? Хіба можна забути? Ніколи він у житті не забуде, де б він не їздив! Він раптом уявив, що він уже повернувся «додому», у немирівський будиночок, його стрічає дядько Дорошенко — і не впізнає його! А він, Богдась, розмовляє з ним і по-французьки, і по-німецьки, і по-португальськи! А дядько Дорошенко думає, що воно за молодик такий приїхав, з яких таких земель? І раптом Богдась починає співати пісню, яку навчив співати любий Дорошенко:

Он, на горі та й женці жнуть...

І тоді дядько Дорошенко пізнає його і кидається обіймати! Ой, як добре!

Богдась справді хотів заспівати тихенько. Він сам собі сидів у кріслі в їхній кімнаті, й чекав маму, і про все це думав, і хотів заспівати, і раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип.

— Богдасику, що з тобою?

Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки.

— Лягай, швидше лягай, у тебе підвищена температура.

Вона взяла його на руки і віднесла в ліжко. Потім усе туманилося перед очима і в голові. Він тільки весь час бачив перелякані мамині очі, вони здавались йому неймовірно великими, та ще чув незрозуміле слово — «круп».

Він бачив — заходив Олександр Вадимович, «мсьє Пассек», як інколи чемно казав Богдась, і мама його кудись посилала, заходила товста добра португалка, у двері просувалась голова господарки пансіону в білому чепчику з широким рюшем.

Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибігає і зникає, він щось приносить, когось приводить... Так, приводить лікарів, бо ті починають його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили ані сісти, ані рота роззявити, навіть заплакати. Приходив savant Єшевський, майнуло обличчя Івана Сергійовича, і Богдасеві захотілося, щоб він знову став «добрим велетнем» і сів коло нього, але мама замахала на Івана Сергійовича руками і чомусь не пустила, кажучи: «У вас Полінька, у вас Полінька!»

Мама весь час сиділа коло нього, і не роздягалась, і не лягала спати, навіть коли ставало зовсім темно і надходила ніч. Певне, була ніч, бо було зовсім тихо, і було б моторошно, якби він не тримав маму за руку. Здається, в кутку на стільці сидів Олександр Вадимович і не хотів іти звідси, хоча мама казала, щоб він ішов. Богдась, навпаки, хотів, щоб він лишався. До нього долітали слова — «круп може задавити», і він боявся, що прийде якийсь «круп» і почне його давити, тому, певне, і мама не відходила, але все ж таки безпечніше, коли і чоловік у хаті. Він хотів сказати про це мамі, та не міг вимовити слівця — тільки сипів.

Він загубив відчуття часу, не помічав, чи день, чи ніч. Він марив, приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже важкий стан, але ж сам він цього не знав. Лише інколи верзлося щось страшне, марилося і він хотів закричати, та йому тільки здавалось, що він кричить, а насправді він сипів і задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало трохи легше, навіть добре — мама весь час була коло нього і він засинав, тримаючи її за руку.

Особливо важкі були два перші дні, а найстрашніший — третій — криза. Уже не казали «круп», а казали — «криза».

У кімнаті розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Раніше він ніколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало її страшенно жаль, йому здалося, хтось її скривдив, її треба втішити, і він прошепотів:

— Мамо...

— Богдасику, серце моє, любий мій хлопчику! Він прийшов до тями. Богдасику, скажи, скажи щось! — майже закричала Марія. — Слухайте, він уже пізнав мене!