Оксана Иваненко - Марiя

— А я пізнав, згадав, уявіть собі, я ж сам грав у нього в оркестрі!

— Нас просять ще повторити ближчими днями, — з задоволенням мовив Маркевич. — Шкода, що великий піст починається, а то заробили б для нашої молоді! Навіть дорогі квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися, що надто дорогі! Він з гордістю показав на тій же афіші:

«Ложі: середні — 15 крб. літерні унизу — 10 крб. крісла — 3 крб. Місця за кріслами — 75 коп. Галерея — 30 коп.

Білети продаватимуться у І. П. Дорошенка, а в день представлені? у театрі.

— І жодного не лишилося! — похвалився Опанас Васильович. — Добре, хто зарані купив.

— Або, як я, зовсім не купував, — засміявся Тедзик. — Капельдинер і швейцар так були захоплені дією, що я спокійно пройшов без квитка.

— От і добре! — зрадів Опанас Васильович. — Ні, це таки подія для Чернігова, та й взагалі для театрального, культурного життя України. От ще послухаєте хор! Мене можете не слухати — в цей час покуріть собі та погомоніть з Іллею Петровичем у буфеті, а от хор обов'язково послухайте, і хай Ілько зверне вашу увагу на Меланію Овдіївну — такого голосу в нас ще не чували, обов'язково надалі Наталку вона співатиме. Ну, любі мої, перепрошую; мені треба навідатися до хору. Ми побачимося після концерту!

Він поспішив за лаштунки, діяльний, задоволений. Коли б зараз побачили його закордонні знайомі, Марія.

Та він зараз про них не думав. Він радів, що вистава має такий успіх. Він радів, що так добре грав Ніс. Він радів, що серед аматорок хору виявилося чудесне сопрано.

— Марія Олександрівна теж тут, у Чернігові?

— Ні, — похитав головою Дорошенко. — Вона ще за кордоном, у Парижі.

— Що? Знову поїхала?

— Вона й не приїздила.

— Як? З того часу?

— Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому часі. Марію Олександрівну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. — Він говорив про це надто сумно, сам це відчував. — Де ви зупинилися?

— Поки ще ніде. З корабля на бал, вірніше, просто з воза на «Наталку Полтавку» в чернігівському театрі.

— Значить, у мене, — зрадів Ілля Петрович.

— А ви не боїтеся? — напрямки спитав Тедзик. — Може, я навіть дуже легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.

— Навіть коли є чого боятися, ви повинні зупинитися у мене. Хіба не так? Так що ж, слухатимемо «Вуса» у виконанні Марковича і хор з незрівнянним сопрано пані За горської? Чи чкурнемо просто до мене?

— Слово гонору, до сопрано мені байдуже. Крім того, не треба випробовувати долі — поки що кавалери в блакитних мундирах на мене не звернули уваги.

— От і добре. Ходімо мерщій до дзвоника, а сопрано за нас Опанас Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.

— Ілля Петровичу! Невже ви не будете до кінця? — спитала, як проспівала, підходячи назустріч і стаючи так, наче брала його в полон, огрядна, ще не стара пані. — Ми з Лізонькою сподіваємося, що після вистави ви повечеряєте у нас у невеличкому товаристві, і Опанас Васильович попереджений.

— Вельми вдячний, але ніяк не зможу, я дуже зайнятий сьогодні, тому й тікаю, — відповів чемно, але категорично Дорошенко. Він не сказав, що до нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Він і не представив Тедзика, не знаючи, може, тому не слід зараз називати своє прізвище. Та Тедзик сам тактовно відійшов, але бачив, як Лізонька, певне, дочка, зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.

— Я обов'язково завітаю до вас цими днями, — вирішив пом'якшити свою відмову Ілля Петрович. — Мені треба побачитись із вашим чоловіком.

— Аз нами? — кокетливо спитала мати. Дочка була скромніша й приємніша, але з досить невиразним обличчям.

— Це зрозуміло без зайвих пояснень, — вклонився Дорошенко.

— Ви користуєтесь тут успіхом, — зауважив Тедзик, коли вони вийшли на вулицю.

— Це для мене потрібне знайомство, — виправдуючись, відказав Дорошенко. — Чоловік цієї пані — керуючий Акцизним управлінням. Він обіцяв влаштувати на службу Опанаса Васильовича.

—Ну, а дружина цього чоловіка, певне, має намір влаштувати вас?

— Я сподіваюсь, що це їй не вдасться. Хоча я нічого поганого не можу сказати про дочку, вона не схожа на матір, та я вже звик бурлакувати.

Ще краще, ніж у світлі, піднесеному гомоні, на людях, було опинитися в невеличкій кімнатці Іллі Петровича, звичайній кімнатці провінційного гімназичного вчителя, що йому здають від себе хазяї великої квартири або власники будинку. Кімнатка була наче рідна сестра його немирівської, куди досить часто навідувався Тедзик — канапка, поличка книг, портрет Тараса Шевченка на стіні. А на столі — Тедзик одразу підійшов до столу — фото Гарібальді, якогось хлопчика (він не пізнав Богдася) і Марії Олександрівни Маркович!