Оксана Иваненко - Марiя

Вона дивилася на Василя стривоженими очима, і Тедзик подумав, що їй не хочеться Василя відпускати, непокоїться за нього. Може, це він і сидів у тюрязі?

Прийшов Петро, схожий на брата, тільки похмуріший.

— Василь нездужає, — заторохтіла Марина. — Ти замість нього поїдеш, а за одним заходом панича одвезеш.

— Про мене, хай їдуть.

— Та ти не кажи нікому, вже вечоріє, отак простенько на шлях і беріть. А як що — скажеш, тільки-но сів.

— Про мене, — знову буркнув Петро.

— Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, — проскрипіла, вмощуючись на своєму сідалі на печі, стара, і закашлялась, закректала, наче якийсь нічний лісовий птах. — Ох-хо-хох, старій бабі і на пічці ухаби.

Марина, всміхаючись, допомагала їй. Василь витяг із скрині старого кожуха.

— Може, й нашому Миколі хтось кожуха кине по дорозі, охох, — долітало з печі шамотіння. Поїхали.

— Хороша ваша мати, — сказав Тедзик. — Удає, що сердита, а добра. Старенька вже зовсім.

— Не такі вони старі, як спрацьовані та згорьовані. З восьмерих дітей нас двійко лишилося — я та Василь. А тих — кого хвороба згубила, кого в солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали — однаково, що вмерла, а Миколу жандарі застрелили, ще як я малим був, та матері брати сказали, що його в Сибір заслано, а то збожеволіла б. Нехай дожидають, їм так легше, а побачаться вже на тамтешнім світі.

— А батько? — спитав Тедзик.

— Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами, як та чайка при дорозі, а була — ого! — молодиця на все село. Не гірша за Марину... То вона так на невістку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту різками торік карали, мати наша, як вовчиця, вила-голосила та так кляла, ми боялися, що її заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу в хату затягли сусіди. Василя ж забрали до в'язниці. А Марина причвалала додому й каже: «Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а мені, як на собаці, хіба на панському дворі не куштувала, не звикла?» Вона, справді, на панському дворі дівчам ще була. Каже: «Як поб'ють — то не повісять, а як повісять — то не поб'ють». А мати їй: «Цур тобі пек за такі слова, горличко ти моя бідолашная», — та цілісіньку ніч над нею просиділи.

Так і уявилася Тедзикові та ніч страшна — лежить побита Марина та намагається жартом заспокоїти стару, а стара бідкається коло неї, і обидві думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.

І в кожній хаті своє, своя драма, як і в його власній.

— А Марина й не соромилася аж ніяк, що її різками покарано було, — помовчавши, навіть з якоюсь гордістю сказав Петро. — На третій день вийшла, усім людям у живі очі дивиться та й каже: «Я гадала, нам воля, а воно воля тільки різкам — яка була, така й лишилася». І дарма що баба, а її на селі всі слухають.

— А ви жонатий? — спитав Тедзик.

— Та ні! — І раптом по-доброму засміявся. — Хіба таку другу Марину знайдеш? А гіршу — не хочу! Но-но! Чого ви пристали, злиденні! — гукнув він на коней, раптом стало ніяково, що з чужим подорожнім так розбалакався, може, тому, що хлопець приязний і в таких же літах, як він сам.

Вже їхали мовчки. Тедзик і носа сховав у високий комір кожуха і вже трохи куняв, навіть щось верзлося — мішанина з баченого за останні дні та почутого від Петра.

— А он уже й місто! — почув раптом Тедзик. Він таки справді задрімав, і не хотілося вилазити з свого кубла.

Та вже замайоріли вогники — то в хатах на околиці засвічували світло.

— До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку і мамі вашій, і братові, і братовій. Може, коли ще побачимося?

— А що ж, на віку, як на довгій ниві. То, може, я вас куди треба підвезу.

— Ні, спасибі, трошки розімнуся, мені близько, треба сон прогнати.

Справді, свіже повітря одразу наче вмило, підбадьорило, і він пішов упевнено й швидко.

Адресу він знав напам'ять. Ніяких папірців із ним не було, крім одного, зашитого в підкладку рукава на піджаці. Він не розпитував поодиноких зустрічних, хоча раніше ніколи не бував у Чернігові. Та йому добре пояснили київські товариші, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на потрібну вулицю, і там на розі будинок. «Повтори номер будинку, — казали, — постукаєш або подзвониш і тоді спитаєш, чи дома».

Останнім часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.

У відвідинах нічого дивного не було. Колишній учень дізнався, що саме тут учителює його колишній улюблений учитель. Учитель математики. Що може бути безневинніше? Це про всякий випадок. Але «всякого» випадку тут не мусить статися. Його тут ніхто не знає.