Оксана Иваненко - Марiя

Хай він ще молодий і сили йому не позичати, але ж він утік з-під арешту, і біда може спіткати його на кожнім кроці. Житомир. Васильків. Київ. Бровари. Козелець. А по дорозі скільки тих Іванівок, Лемешів, Бобриків та хуторів без числа і без наймення! І невідомо, де краще — у великому містечку чи на малолюдному хуторі. Як знати, де його приймуть і сховають, а де одразу віддадуть сторожі?

Хоч би швидше Чернігів, і там, у друзів, перш за все — заснути і не бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарів... лінію солдатів..

Він згадав розширені жахом очі матері, коли він забіг додому, вислизнувши з казарми, куди їх зігнали.

— Тедзику, тікай з Києва, негайно тікай!

Бідна мама, вона не мала спокою все життя. У повстанні 1830 року брав участь її батько і батько Тедзика. З ними були її свекор і її брат... Тепер сини...

Вона змолоду зазнала жах переслідувань, ризикованих втеч, обшуків, приниження дозволених побачень крізь тюремні грати, чекання з заслання... Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хіба сини могли йти іншим шляхом?

Вона хрестила і сама квапила:

— Швидше, швидше. Тільки не в Житомир. Тільки не лишайся в Києві...

Звичайно, він про це сам знав. Адже в Житомирі його розшукували після маніфестації з хрестом, а в Києві його заарештували з юрбою студентів, і він утік з-під арешту.

— Мамо, не турбуйся, я поїду до Чернігова.

— Ти гадаєш, там спокійніше?

— Ніде не спокійніше. Але в Чернігові є надійні друзі, і мені було наказано пробратися туди. Ще раніше було наказано. І ти ж розумієш, однаково вчитися спокійно не довелося б. Тепер усі збираємося до лясу.

До лясу! Он де тепер їхня батьківщина.

— Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?

— Якщо мені буде наказано — тоді кордон. Ти ж сама знаєш, кого я мушу слухатись і кому підкорятись. Що накаже Жонд. Хіба ти, полька, дружина мого батька, дочка мого славного діда, хотіла б, щоб я ховався вдома? Щоб я зразково й спокійно закінчив університет і пішов на службу, коли готуються до великої рухавки за святу справу визволення?

Звичайно, цього вона хотіти не могла!

І вона нічого не просила, нічого не наказувала, що вона могла просити або наказувати? Берегтись? Ховатись? На це вона не мала права. Бути сміливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна — він триматиметься за всяких умов гідно.

— Мамо, пам'ятай: професор Ізидор Коперницький і його дружина — це для тебе найближчі люди.

— О, я знаю, дарма що пані Коперницька українка, вона завжди до серця бере наші справи. Ми ж знайомі були ще дівчатами, коли вона була панночкою Березовською...

— Ну, от-от. Може, мені буде легше дати звістку про себе панові Коперницькому, ніж тобі.

Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибіг якийсь не знайомий зовсім студентик і похапцем сунув конверта:

— Від професора Коперницького. Відповіді не треба. До відзення!

У конверті були гроші без записки і конверт без.адреси. Значить, у комітеті дізнались, що він утік. Мама не знала, що професор Коперницький не просто професор Київського університету, а й стоїть на чолі таємного польського комітету.

Треба було поспішати!

Вона ще хрестила його, коли він уже зник за дверима, і у вікно вже не видно було його стрункої постаті, а вона все стояла і хрестила, хрестила, шепочучи: «Матка боска, збережи його, хоч його збережи мені в цьому житті...»

Тедзику треба було поспішати. Але як поспішати?

Деколи він ішов пішки, деколи під'їздив на випадкових санях, а то раптом йому пощастило. Перед заїздом невеличкого містечка стояла каретка, видно, наймана. Він спитав у фурмана:

— Куди ви? Кого везете?

— Та двох паній до Козельців.

«Може, вони дозволять йому сісти поряд з фурманом на козлах?» — майнула думка.

З брудного будинку, заляпаного аж по вікна грязюкою, — лютий місяць, а розвезло наче в березні, — вийшли дві дами: одна вже літня, друга молода. Обидві суворі й смутні, в глибокій жалобі. «Наші. Польки», — збагнув Тедзик. Підійшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:

— Пшепрошем, ясні пані, чи не дозволите проїхати з вами до Козельців? Я сяду поруч з фурманом на передку.

Молодша глянула перелякано.

— Будьте ласкаві, — тихо й спокійно відповіла старша і поважно кивнула головою. — Сідайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде тісно. Там є відкидний ослінчик, — наказовим тоном мовила старша пані.

Вони їхали мовчки. О! Тедзик давно добре знав, що й серед співвітчизників-поляків є різні, і серед великих панів, і серед дрібної шляхти. Одні великі магнати допомагали войовничо настроєній частині, особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути її на шлях боротьби за стару «Жеч Посполиту», інші — зараз їх була меншість, — боячися втратити свої місця і привілеї, які мали тепер, — навпаки, запобігали перед російським імператором і присягалися у вірності російському престолу. Та була невеличка частина і серед можновладців, діти яких йшли разом з ремісниками, біднотою, дрібною шляхтою, не вважали кожного росіянина чи українця ворогом. Правда, крім купки запроданців, що запобігала перед урядом, майже всіх поляків об'єднувало одне прагнення — прагнення національного визволення.