Оксана Иваненко - Марiя

— Нехтуючи тим, скільки тоді українці терпіли від шляхти.

— Звичайно, це одна з найбільших погроз для рухавки.

— А ви, Тедзику, гадаєте — наші села, наш народ не напередодні повстання? Адже здебільшого не хочуть підписувати уставні грамоти, відробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнів та в одне річище... Адже я певен, не скрізь і не всі селяни ладні кожного ляха відвести до поліції!

— О ні, я сам потрапляв зовсім у протилежні умови... — І Тедзик хотів розповісти про останню свою зупинку в сім'ї Василя та Марини, але Дорошенко вів роздумливо далі:

— Мені здається, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко від народу, по-друге, і серед нашої інтелігенції, серед нашої молоді нема також цілковитого розуміння нагальних потреб і навіть просто взаєморозуміння поміж себе. Інколи мені здається, що і Герцен, і листівки «Молодої Росії», і все — це глас вопіющого в пустині. А тих, що розуміють і ладні життя віддати, — таких жменька. Але що ж, хай поки що жменька, з кожним днем вона ростиме, наша жменька!

— Я й приїхав, власне, прийшов, щоб зв'язатися з вашою жменькою і розповісти, що робиться у нас і що ми гадаємо робити.

— Це я зрозумів одразу. Я зведу вас з Андрущенком. — За це ви матимете від мене подарунок. Може, ви пам'ятаєте маленького гімназиста Немирівської гімназії Стефана Бобровського. Та ні, певне, ні, вчився він тільки в молодших класах, а потім переїхав до Санкт-Петербурга.

— Але це відоме прізвище, я не раз його чув.

— Один брат, юрист, зараз на Бердичівщині, другий — офіцер, штабс-капітан, а сестра Евеліна — дружина нашого польського поета. Його вірші співають тепер у костьолах,, як гімни й молитви! Вони, брати і сестра, рано лишились сиротами, і Стефан мусив просто змалку заробляти репетиторством, щоб самому вчитися. Але здібності в його блискучі, в шістнадцять років він був уже студентом Петербурзького університету, та, здається, з другого чи третього курсу перевівся до Києва й швидко перейшов на нелегальне становище.

— Значить, не для навчання перевівся?

— Ні, звичайно. Він налагодив у нас, у Києві, друкарню. Тепер я можу вам розповісти про це. Він передрукував російську листівку «Великоросе», видав польську газетку «Відродження», в якій писав саме за настановами Герцена: кожен народ має право на самостійне життя, на спілкування з іншим лише за власним бажанням...

— До нас вони не дійшли, — здивувався Дорошенко. — Може, в Андрущенка є, так він мені показав би.

— Певне, нема, оце й є мій подарунок вам! Але тільки прочитати, я мушу подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи проясніло. Ви не уявляєте, з якими труднощами я зберіг ці аркушики! Але я обіцяв Стефану... До речі, Стефан був у великій дружбі з підполковником Красовським.

— Чому «був»?

— Бо зараз Стефан далеко. Невідомо де.

— Його заарештовано?

— На щастя, ні. Він встиг утекти, коли викрили його таємну друкарню. Уявіть собі його винахідливість і сміливість! Він налагодив друк прокламацій і своєї газетки — знаєте де? У друкарні Києво-Печерської лаври!

— Києво-Печерської лаври!? — не вірячи власним вухам, перепитав Ілля Петрович.

— Так, так, там, де друкували житія святих та портрети архієреїв та митрополитів і дещо, — Тедзик лукаво примружився, — на замови поліції, ну, там усякі бланки тощо, і поряд із цим — перші у Києві революційні листівки!

— Нова історія для Києво-Печерського патерика! — усміхнувся Дорошенко. — Коли б у нас був свій Дюма, він би використав це для роману.

— На жаль, це не в романі, а в дійсності. Якийсь негідник, мерзотник-провокатор виказав майже весь підпільний гурток у Києві. Нагрянули з обшуком і в друкарню, знайшли літографські камені, примірники надрукованого, що не встигли винести. А втім, дещо встигли винести раніше й розповсюдити, навіть під час київських славнозвісних контрактів.

— А сам Бобровський?

— Стефан утік, попереджений про обшук, а з ним і мій добрий товариш, студент Сашко Крилов, українець, закоханий у Шевченка і Марка Вовчка. Де вони зараз — не знаю. Може, навіть за кордон подалися. Він не раз казав, Стефан: «Коли б мені за кордоном опинитися і віч-на-віч побачитися з тими князями та панами, що з Парижа намагаються керувати польським рухом». Я певен, що він уник арешту, а арештів було досить за цей час! Сам собі не вірю, що я тут із вами сиджу. Після кожної панахиди по розстріляних поляках, по Лелевелю у Житомирі, Києві та скрізь — сотні арештів. Наче якийсь морок насунувся на світ. Знаєте, у мене весь час перед очима величезний чорний хрест з білими смугами і червоними квітами...