Оксана Иваненко - Марiя

— Тедзику, я знав, що ви всі трохи містики, але до такої міри... Який хрест? Чому це вам ввижається хрест?

— Це зовсім не містика, а цілком реальний хрест. Хіба ви не чули? У Житомирі вночі проти собору на площі водрузили хреста, мабуть, близько шести аршинів заввишки, пофарбованого у чорне з білим і з написом: «Na pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року». На хресті цьому висіли вінки з живих квітів. Я бачив цей хрест, мене саме тоді з Сашком Крилевим послали до Житомира. Цей хрест — для мене наче початок усієї трагедії. Поліція ще вдосвіта зняла його й кинула & дровник пожежної команди, де валявся пожежний реманент.

— Яке безглуздя! Це ж, певне, лише викликало обурення!

— Несамовите. Але спочатку люди намагалися стримати свої ображені почуття. Зібрався великий натовп, всі житомирські поляки. Серед натовпу, що рушив до начальства — генерала, — найбільше було жінок. Так, так, пань і панянок, усі в жалобі. Серед них Ганна Пустовойтова — дівчина, яка і в костьолі заспівувала заборонені польські гімни під виглядом молитов, її потім хотіли запроторити в монастир, так мати зуміла довести, що вона католичка, і якщо її зашлють в православний монастир — вона дійде до самого папи у Ватікані. Так от, на переговори з генералом пішли три пані — жінки, а не чоловіки, підкреслюю це! Вони просили віддати хрест і дозволити справити панахиду. Нічого з того не вийшло. Телепень-генерал перелякався, розгубився, тримав себе брутально. І що ж? Врешті йому довелося військом, зброєю, пострілами розігнати тисячний натовп, який цілісінький день уперто й сміливо стояв на майдані. Постріли, звичайно, зробили своє. Вночі арешти, облави. Житомир оголосили на військовому становищі. Я з Сашком ледве втекли. А коли б ви побачили, що робилося в Києві на панахиді по Лелевелю! Тисячі зібрались, не лише поляки. Костьол не міг всіх умістити. Навколо церкви стояли навколішках і співали! Наче зараз бачу, як з церкви виходять разом Стефан Бобровський, підполковник Красовський і професор Коперницький. Разом. А потім, потім, не можу і зараз не засміятися, коли згадаю чудову картину — студенти примусили жандармського полковника, відому архібестію, який привів військо, стати навколішки й співати «Боже, котрий Польщу...». Ні, ви тільки уявіть його перелякану огидну пику! Він ледве врятувався від люті й самочинної розправи натовпу. Сашка таки захопили, одразу віддали в солдати, та він з казарми втік і на Подолі переховувався. Я скористався його досвідом і також втік, коли й мене забрали в казарми.

— Ой, милий мій Тедзику, і попри всі страшні пригоди ви зберегли почуття гумору і життєрадісність.

— Дорогий мій Ілля Петровичу, пригоди ще не скінчилися. Вони лише починаються. А зараз на мене просто повіяло таким спокоєм тут у вас, у Чернігові, після Житомира, Києва. Я розумію, і тут, певне, свої справи й пригоди, але зараз, після всього, що я зазнав, — раптом «Наталка Полтавка»... Чудове сопрано... А по дорозі, в одній хаті, де мене трохи відігріли, — одного сина забито, другий у в'язниці посидів, а жінку його, прегарну молодичку, пороли з іншими селянами, коли каральні загони розтлумачували людям про волю! Чого я тільки не набачився і не начувся по дорозі! Хвилинами здавалось: тільки підклади скіпочку — і займеться пожежа...

— Але, як трапляється на пожежі, — війне вітер, та саме на солом'яні стріхи. Та буває — люди біжать рятувати — хто з відром та цебром, хто з багром, а баба Христя з іконою. Поки що багато наших балакунів у ролі баби Христі — там горить, а вони з молитвами!

— Але ж треба, щоб горіло!

—· Коли інакше не можна — звичайно, треба. Але, бідний хлопче, ми так забалакалися, ви зовсім з лиця спали. Лягайте швидше і можете в мене цілком спокійно спати. Мої хазяї до того статечні й поважні у місті добродії, що ніякої підозри не викличуть. Мене, правда, одного разу потурбувало начальство з наказу попечителя, та потім майже перепросили, що на такого смирного та тихого учителя недобре подумали, — засміявся Дорошенко.

— А може, це все-таки негаразд, що я у вас?

— Облиште це. Завтра я зведу вас з Андрущенком. Він часто буває у нашого байкаря Глібова. А втім, може, краще Глібова не вплутувати. Я сам до Андрущенка зайду і домовлюсь, як і де вам побачитись. Отже, вмощуйтеся тут, на ліжку.

— Нізащо в світі. А ви ж де?

— Я на канапі.

— Ні, я на канапі.

— Ну, ви вже не командуйте над хазяїном! Господаря треба слухати, та ще й учителя, хоч і колишнього.

Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Ілля Петрович скаже, так тому й бути. Загасили лампу.