Оксана Иваненко - Марiя

Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним.

— У Герцена й Огарьова були зустрічі, на яких домовлялися про дальші дії. Я не був, звичайно, на цих зустрічах. Моя справа — виконувати, але я знаю, були серйозні розмови з Падлевським та іншими проводирями польськими. Ну, звичайно, Бакунін був, і Андрій Потебня якраз знову туди приїхав. Ви знаєте, зараз найрішучіший момент. У Варшаві Велепольський у змові з урядом вирішив оголосити рекрутський набір, явно незаконний і підтасований — тільки по містах і тільки по списках. А до списку внесли усю підозрілу для уряду молодь. Це ж значить одразу відрізати головну силу від повстання. Отже, поляки настоюють, щоб рухавка — повстання — почалася напередодні набору, поки всі наші молоді сили — і революційне настроєні, і співчуваючі — не опинилися в казармі.

— Так це ж справедлива й вірна думка!

— Вірна-то вірна, але хіба невірно й несправедливо говорять Герцен і Огарьов, що не можна відривати руху поляків від спільної нашої боротьби за землю і волю селянам, від боротьби на Україні, в Білорусії, на Литві. Хоча весь час на Русі то там, то тут виникають заколоти, але ж відчувається і деякий спад революційного настрою, народ ще не готовий до відкритого великого повстання, треба ще почекати — принаймні до весни, коли вийде термін уставним грамотам, тоді легше буде підняти всіх селян на спільні дії, — а коли не буде цього союзу і спільної боротьби, рухавка може перетворитися у боротьбу між поляками і росіянами.

— Але ж і серед поляків не мало таких, що йдуть за настановами «Колокола», — мовила Марія.

— Не мало, та й не так багато. — помовчавши, додав Сахновський. — Бідний Потебня, нелегко йому доводиться з його армійськими друзями на території Польщі. Я, звичайно, не знаю подробиць усіх переговорів.

— Але ж врешті дійшли до згоди?

— Та дійшли, знітивши серце й ідучи на взаємні поступки. Сахновський привіз нові листівки. Він зайнятий був налагодженням доставки їх до Варшави, Вільно, Києва, Петербурга Треба було користатися всілякими нагодами, різноманітними каналами, треба було бути максимально обачним, адже шпигунів і провокаторів було вдосталь. Через провокаторів улітку було стільки провалів і арештів. Сахновський показав деякі листівки Марії.

— Вони однаково всі будуть надруковані в «Колоколе».

Читаючи листівки, Марія хотіла за стилем відгадати, хто їх писав — і вона часто наче чула енергійний голос Герцена, роздумливу російську вимову Огарьова...

Оце, напевне, була огарьовська: «Що треба робити війську» А оце Герцена: «Російським офіцерам у Польщі». Вона згадала свою розмову з Олександром Івановичем у 1859 році про Україну, він пише про її рідну Україну в цій листівці: «Скажемо разом з поляками — бути Литві, Білорусії й Україні, з ким вони хочуть, або ні з ким, аби волю їхню пізнати не підроблену, а істинну»..

А щодо військових, офіцерів, які належали до «Землі і волі», він настійно радив: «Вступаючи, як росіяни, в спілку з поляками, ви мусите вступити як самобутня організація і тому вимагати участі і права в нарадах. Не розчинитися в польській справі повинні ви, а зберегти себе в ній для російської справи».

Але ж «російську» справу лондонці розуміють не вузько, лише по відношенню до росіян, а думаючи про всі народи й племена, що населяють неосяжну матінку Русь.

«Російський народ не повстане ні за які фантастичні ідеали, він не піде ні в який хрестовий похід за гроби, нам потрібне не фантастичне царство, а царство земне, себто, ми хочемо власну, нашу землю, чужої нам не потрібно...

Нема визволення без землі! Нема волі без шматка хліба!

— Ну хіба це не ясно? — просто з розпачем спитала Марія.

— Але ж поляки, навіть такий однодумець Герцена й Огарьова, як Падлевський, доводять, хоча теоретично і згоджуються, — що рекрутський набір, настрій всього населен ня не дозволяють відкладати...

— Що ж робитиме Олександр Іванович?

— Знітивши серце, — все, що зможе, хоч як його лаятимуть російські «патріоти» в лапках. Він сказав, що польська справа — це випробування нашої революційної честі й совісті. Хіба ці листівки і всі настанови «Колокола» не доказ цьому? І як можуть ще деякі поляки просто встромляти палки в колеса! Коли б ви бачили, як їм обом, і Олександру Івановичу, і Миколі Платоновичу, попри все не хотілося відпускати Потебню з Лондона! Я ж то знаю настрої там, у Польщі, — люди ладні віддати життя, а до них ставляться з недовірою, наче ті якісь місця хочуть зайняти. Та Андрій казав: «А що ж ми, російські офіцери, повинні чинити? У нас єдиний шлях». От почитайте це, — Сахновський простяг Марії ще один тонесенький надрукований аркушик. — Бачите назву: «Офіцерам російських військ від Комітету офіцерів у Польщі»