Оксана Иваненко - Марiя

Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист до російського намісника у Варшаві генерала Лідерса, який провадив найжорстокішу політику щодо поляків, був нещадний до співчуваючих їм. Лист не був підписаний, та коли судова комісія пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не він писав його, — Арнгольдт твердо відповів: «Так, я, але не закінчив його». Він тут же взяв зі столу перо й підписав під листом своє прізвище.

Така «зухвалість» найдужче розлютила суд і уряд. Солдати їхніх частин зуміли переказати у фортецю ув'язненим, що хочуть звільнити їх, організують втечу. Але ув'язнені заборонили це робити, переказавши, що треба берегти сили для наступної боротьби. їх було таємно вивезено до іншої фортеці і розстріляно. Потай і одверто і солдати, і офіцери, і цивільні справляли по них панахиди. За це знову карали.

Варшава була як на вулкані. Лідере тремтів. Він не знав, що робити, і тремтів за своє життя. І недаремно. Якось уранці він гуляв у Саксонському парку, до нього підійшов молодий офіцер і вистрелив. «Цей постріл, — прочитали в «Колоколе», — був зроблений в Саксонському саду, в десяти кроках, посеред публіки, яка гуляла, військової і цивільної. Той, що стріляв, холоднокровно продув пістолет, поклав його в кишеню і вийшов через кондитерську з саду. Гуляння тривало далі. Ніхто з публіки не зробив жодного руху, щоб зупинити його. Поліція і загальна думка приписують постріл росіянину, якого спонукали до цього почуття помсти за ствердження вироку». Цей номер «Колокола» знову ж таки передав Марії Сахновський.

— Це просто неймовірно, — сказала вона схвильовано. — Ви не знаєте, спіймали сміливця?

— Ні, не спіймали. Поки поліція отямилась, він справді через кондитерську вийшов на іншу вулицю і зник.

— І ніхто не дізнався, хто ж це був?

— Чому ж? — Сахновський усміхнувся. — Товариші добре знають, хто це, бо він зайшов до друзів після цієї ранкової прогулянки й повідомив: «Я всадив Лідерсу в голову кулі за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль, не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт із ним, однаково буде пам'ятка на все життя». Звичайно, Лідерсу довелося поїхати з Варшави, куля потрапила в щелепи.

— А офіцер? — нетерпляче спитала Марія.

— Ну, звичайно, він уже не повернувся до своєї військової частини. Йому довелося зникнути. Він тоді ж у друзів переодягся ксьондзом і спокійно пройшов вулицями міста. Залізничники, робітники знову дали йому переодягтися в своє робітниче вбрання і вивезли на дрезині у передмістя Варшави — Прагу, а звідти вже він переправився за кордон, до Лондона, до Олександра Івановича і Миколи Платоновича, яким і раніше писав і яких питав, як бути їм, російським офіцерам, у Польщі в разі повстання. Ну, а тепер уже наочно познайомилися. Між іншим, Маріє Олександрівно, він ваш земляк—українець, дуже любив співати українських пісень, знав напам'ять вашого Шевченка...

— Він молодий? — спитала Марія.

— Трохи молодший за мене. Років двадцять три — двадцять чотири.

— Зовсім молодий. Хотіла б я побачити таку надзвичайну людину.

— А що ж, може, й побачите.

— Невже він тут?

— Ви знаєте, завжди важко сказати, де він у даний момент. Здається, він якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до Брюсселя. Уявіть, після того пострілу він знову повертався до Варшави, але зовсім змінивши свій зовнішній вигляд. Оглядітися не встигли, — він уже в Лондоні, а потім Парижі, і наче в передмістя метнувся — вже опинився в Петербурзі. І от ви сказали — надзвичайна людина. Коли ви його зустрінете, і ніхто вам не скаже, хто це, вам і на думку не спаде, що це той самий надзвичайний хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний. От тільки зрідка було, коли товариші зберуться, так розспівається або, як я казав, почне напам'ять з Кобзаря читати — та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов до нього, ще у Варшаві, коли він легальний ще був, поручиком шліссельбурзького полку, сидить один на дивані, по-турецькому підібгавши ноги, награє на гітарі й співає ваші козацькі пісні, сумні й суворі водночас. Знаєте, його і Герцен, і Огарьов дуже полюбили. Повірили. Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всі його любимо. Ніколи не питала Марія сама перша, а тут спитала.

— А можна мені знати, як звуть?

— Чому ж ні? Може, вам і йому доведеться тут допомогти, а він же про себе нічого ніколи не скаже. Ні пихи, ні хвастощів ані грана. Андрій Потебня його звуть.

— Так я ж знаю! У Гейдельберзі був молодий вчений, з України, Потебня.