Оксана Иваненко - Марiя

Ясно, він був тепер одним із керівників підготовки до рухавки — повстання, але це ніколи не було видно з його поведінки — ані тіні, ані натяку на якусь зверхність, право на владу, честолюбність, ніякої пози й красномовності. Людина палкої дії, упертої праці. Добролюбов, згадуючи його, казав, що, захищаючи свої пакти проти зміни мір покарання, він добрав неймовірні цифри, і статистика його діяла просто вбивчо на опонентів! Його статті в «Современнике», міжнародні огляди теж впливали не красотами стилю, а сумлінно дібраними фактами, і всі били в одну ціль.

— Марії Олександрівні хотілося б, щоб ти лишився тут якнайдовше, і я бажаю того ж! — сказав Броніслав Залеський — також «соізгнанник» старих часів.

— Що ви, друзі, — махнув рукою Зигмунт. — Хіба можна тепер десь надовго затримуватися! Я хотів тут залишити на довший час свою дружину, — звернувся він до Марії, — але вона стала хворіти, й ми вирішили за краще, щоб вона повернулася до батьків. Обставини можуть скластися, що я зовсім не зможу потурбуватися про неї.

— А яка мила і гарна твоя дружина, — усміхнувся Залеський. — Недарма кажуть: перша красуня на Литві.

Майже завжди строгі сірі очі Сераковського під чорними, немов у жалобі, віями враз проясніли.

— А ще друзі кажуть про наше весілля: «Остання мазурка на Литві». Ми ж зовсім нещодавно побралися. Це був, між іншим, слушний привід нам усім зібратися. І, уявіть собі, раптом з'явилися зовсім непрохані гості в «блакитних мундирах»! А втім, мої аксельбанти офіцера генерального штабу російської армії примусили їх збентежитися і зникнути, хоч Аполлонія їм люб'язно запропонувала чарку з вином.

— Шкода мені твоєї милої Аполлонії, —зітхнув Желіговський, — одразу, мабуть, відчула, які несподіванки на неї чекають.

— Вона знала це наперед, — заперечив Сераковський, — вона добре розуміла, на яке життя себе прирікає. Але ж це для неї не новина, її дід, батько, брати — усі постраждали в боротьбі за ойчизну Я певний, коли б я стояв осторонь, спокійно собі жив, — вона б і не погодилася стати моєю дружиною.

— Не можна уявити тебе спокійним, — заперечив Желіговський.

— А хіба хтось із нас усіх може бути зараз спокійним? — гаряче спитав Зигмунт. — Зараз, напередодні?

* * *

Спокійним, звичайно, не можна було бути, але ж як не було пов'язане своє особисте з тим ширшим життям і свого народу, і боротьбою, все ж таки ніколи не могло припинитися життя інтимне кожної окремої людини — і закохувалися, і одружувалися, і розлучалися, і люди народжувалися, вмирали, і цьому віддавались і сили, і час, і не менші страждання, і виникали, як споконвіку, колізії між суто своїм і громадським, але це було найчастіше не видно для сторонніх очей.

Марія згадала сімейні нелади у Герцена, які не припинялися і тепер, коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за його ставлення до польських справ проти нього усякими провокаційними засобами настроювали ліберали на батьківщині.

А Бакунін із своєю пташкою-дружиною! Вона нарешті вирвалася з Сибіру, їй допомогли виїхати за кордон, і тепер вона тільки мріє про Париж! Париж — і нічого більше! І Бакунін губиться перед бажаннями цієї дитини і просить графиню Саліас розважати в Парижі його милу Антонію!

А який смутний Желіговський напередодні свого одруження. Так, він одружується незабаром з дочкою Міцкевича і рве цим довготривалий зв'язок з письменницею Буташевич. Буташевичка приїхала з Петербурга й ридає на грудях у Марії! Щоб розважити й заспокоїти її, Марія вже обіцяла поговорити з Іваном Сергійовичем, щоб той прочитав і написав кілька слів про повість Буташевички «Щоденник дівчинки». Добрий Іван Сергійович не відмовить Марії. Звичайно, Желіговський почувається не дуже добре.

А який там спокій у самої бідної Марусі! Усе непевне, усе тимчасове, хіба лише коли сидить за своїм столом і пише, трохи заспокоюється. Та починається інший неспокій. Може, їй і писати треба зовсім не те, що пише? Вона пише «Записки дячка» і не може покинути отих дячків-попів, та попівен, та черниць з далекого свого дитинства та юності. Вони їй спокою не дають ні вдень ні вночі. Інколи вона наче не бачить цих бульварів, вулиць, різноманітної' юрби, бо перед очима зовсім інші картини. І не можна ж життя розкласти по поличках — оці години я з ними, потім Богдась, потім Саша, потім Сахновський з його дорученнями... Ні, ні, не можна ні роботи, ні почуттів, ні думок розкласти по поличках, але як впоратися з цим усім?