Оксана Иваненко - Марiя

— Ні, то його старший брат, Олександр. Лінгвіст. Теж дуже хороша людина. Але Андрія змалку віддали у корпус, і він пішов іншим шляхом. Як він тут буде — я вас познайомлю. Але, мила Маріє Олександрівно, доведеться на короткий час уроки з Богдасем припинити. Мені треба ненадовго до Лондона.

— Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один і той же час у кількох місцях перебуває, наче літає між ними. А ви самі такий!

— Що поробиш. Таке наше діло, — усміхнувся Сахновський. — Так що не гнівайтесь, потім з Богдасем надолужимо, він дуже здібний.

— Та про Богдася не турбуйтесь, це дрібниці. Він справді з вами математику полюбив, а я й не чекала. Вітайте в Лондоні від мене щиро.

— Дивно ж ми тут, в Антонія Едварда, зійшлися, у нашого Антонія Сови, — мовив Сераковський, тиснучи руку Марії. — От і Броніслав прийшов, — кивнув він на Залеського, — і ви, наче від батька Тараса до нас посланниця.

— Я часто тут буваю, правда, Едварде? —сказала Марія.

— І так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнанні, так і пані Марія нам рідна, — цілуючи Марії руку, проговорив Желіговський, він же поет Антоній Сова.

Plеmienni bracia, brada moi z ducha,

Choc w roznej wierze choc w roznej mowie,

Nas wychowali і chrzcili ojcowie,

Lecz my ogniwo jednego lancucha... —

(Брати по племені, мої брати по духу,

Хоч в різній вірі і хоч в різній мові

Нас виховали і хрестили батьки,

Але ми кільця одного ланцюга.)

проказала Марія так само по-польськи, як і розмовляла часто в товаристві Желіговського, уривок з його твору.

— О, матка боска, — гірко усміхнувся Саратовський, — коли б справжні брати одної віри і одної мови могли б порозумітися між собою, як діти одного справедливого духу, хоч і різних народів.

— Ти був в отелі Ламберт, в цьому гнізді білого польського орла? — спитав Желіговський. — А може, тобі дав аудієнцію генерал Мерославський, який гадає звідси з Парижа керувати рухавкою і, головне, — в'їхати диктатором на білому коні до Варшави. Боюся, що врешті він знайде спільну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому білому гнізді, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю!

— І Бакуніна, — додала Марія. — Це навіть і я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунін був тут, він з обуренням розповідав мені й Фрічу про його лист.

— Лист Мерославського?

— Еге ж. Мерославський написав йому, що не визнає українців, білорусів і литовців як окремі народи, він назвав нас фантастичними національностями.

— І вважає ганьбою те, що наш Центральний комітет визнає права литовців, українців і білорусів на самовизначення, — сказав Желіговський.

— От саме з ним і була в мене розмова. І важко після неї заспокоїтися, — сказав Сераковський. — Я бачу, що Марія Олександрівна добре в курсі наших справ.

— І бере їх близько до серця. Герцен і Бакунін дають Марії Олександрівні доручення, довіряють, — підтвердив Желіговський.

— Інколи мені здається, що Бакунін надто багатьом довіряє, — мовила Марія. — Але ніде правди діти, зараз він живе польською справою і здивований, що партія Мерославського всіляко уникає його.

— Коли б тільки його! — обурено мовив Сераковський. — Цей зарозумілий генерал ненавидить росіян, ненавидить і кревних поляків, які вважають, що лише в міцному союзі з росіянами, з усіма племенами й народами Російської імперії ми можемо вийти на вірний шлях. Я почав суперечити йому, сказав напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що він нам наробить ще немало лиха. А як зарозуміло він тримався, ледве розмовляв з нашим Падлевським, із Стефаном Бобровським.

— Бобровським? — перепитала Марія.

— А, до речі, він же з України, він вчився спочатку в Немирівській гімназії.

— Та невже? Адже і я жила в Немирові! Мій чоловік там учителював, але я не пам'ятаю такого гімназиста, може, в інші роки це було? А прізвище наче відоме.

— Там у вас чудесні люди на Україні. Недарма мали такого Кобзаря! Там зараз і мій, і його друг — підполковник Красовський.

- — Він і з моїм чоловіком у Чернігові познайомився, — вставила Марія. Чом.у нічого більше про Красовського не пишуть ані Опанас, ані Дорошенко? Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозуміло, чому не пишуть, там такі діла кояться!

— А Бобровський втік із Києва з одним українцем-студентом. Уявляєте, яке на них враження справили настанови Мерославського?

— Ви довго маєте тут пробути, у Парижі? — спитала Сераковського Марія. От з ким їй хотілося б ще зустрічатися. Вона ж з ним познайомилася ще в Петербурзі, Тарас Григорович познайомив, і, вона знала, дуже любив Зигмунта Сераковського, а той просто схилявся перед Шевченком, їй у Петербурзі розповідали, як Сераковський ходив до графів Толстих просити, щоб вони клопоталися за звільнення українського поета з солдатчини, з заслання, — він і сам цього скуштував досить! Але ж таким, як і Тарас Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство, а потім і дружбу з Добролюбовим і Чернишевським, почав працювати в «Современнике», вступив до Військової академії, блискуче закінчив її і з усім запалом став боротися проти фізичних мір покарання в армії. Йому навіть пощастило поїхати представником від Росії на Міжнародний статистичний конгрес у Лондон, і там він підносив своє питання, воював за нього. І тоді ж він познайомився з Герценом і став у нього своєю людиною.