Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Горілку він полюбив під час службових виїздів, коли в благенькому пальті доводилось їхати з милю [4] Шведська миля дорівнює 10,6 км. по замерзлому озері, де гуляли всі холодні вітри, коли він метався по тих самих озерах на човні в бурю і зливу, коли треба було злазити з саней і прокопувати коневі дорогу в заметах, таких заввишки, як будинок, чи коли він брів по лісових мочарах.

Рік повільно спливав понурими днями. Селяни й поміщики всіма помислами своїми були припнуті до земних справ, та ввечері, при чарці, їхній дух скидав із себе пута. Прокидалась уява, теплішало на серці, життя розквітало, дзвеніла пісня, духмяніли троянди. Для всіх тоді шинок ставав чарівним садом, осяяним південним сонцем: над головами звисали оливи й виноград, серед густого зеленого листя ясніли мармурові статуї, а під пальмами та платанами гуляли філософи й поети.

Ні, він, священик на казальниці, знав, що без горілки не можна прожити в цьому краї. Знали це й усі його слухачі, а однаково хотіли тепер його судити.

Хотіли здерти з нього ризу за те, що він зайшов п’яний до їхнього божого храму. Ох, чи ж мали всі ці люди… чи ж вірили вони, що мають якогось іншого бога, крім горілки?

Він дочитав уступ і опустився навколішки проказати «Отче наш».

Поки священик молився, в церкві панувала глибока тиша. Та раптом він обома руками вчепився в зав’язки на шиї. Йому здалося, що всі люди на чолі з епіскопом скрадаються сходами на казальницю, щоб стягти з нього ризу. Він стояв навколішки й не обертався, проте майже відчував, як вони смикають ззаду за поділ, і виразно бачив їх усіх — епіскопа, духовних вихователів, пробстів, церковних опікунів, паламаря і решту парафіян, цілу довжелезну низку людей, що шарпала й термосила його за ризу. І він чітко уявив собі, як ті, що вчепилися в ризу, полетять навзнаки зі сходів, коли тріснуть зав’язки, і як беркицьнуться ті, що стоять нижче і не досягли до ризи, а тягнуть одне одного за поли.

Він уявив собі цю сцену так яскраво, що мало не засміявся, стоячи навколішки, але одночасно на чолі йому виступив холодний піт. Яке все-таки лихо його спостигло! Тепер через горілку його виженуть геть. Священик, позбавлений сану! Хіба е на світі щось жалюгідніше?

Він буде бездомний жебрак, що в лахмітті лежатиме десь у канаві, злигається з волоцюгами.

Молитва скінчилася. Священик мав почати казання. Та зненацька одна думка стулила йому вуста. Він збагнув, що оце востаннє стоїть на казальниці і має змогу вознести хвалу господові.

Востаннє! Він аж затіпався, забув і про горілку, і про епіскопа. Думав тільки про те, що мусить скористатися нагодою і віддати богові хвалу.

Йому здалося, ніби підлога в церкві разом із слухачами запалася кудись глибоко вниз, а дах розступився так, що він зазирнув у небо. Він стояв на казальниці сам-самісінький, полинувши духом до відслоненого над головою неба; голос його подужчав і він почав виголошувати богові хвалу.

Його пойняло натхнення. Він не дотримувався вступного тексту, думки линули до нього, мов зграя одомашнених голубів. Йому здавалося, ніби то хтось інший говорить за нього, та водночас він розумів: це найвище осягнення на землі, в блиску й величі ніхто не зрівняється з ним, що стоїть отут і славить господа бога.

Він говорив, поки в ньому горіло натхнення, та ось воно згасло, дах знову опустився на церкву, і звідкись ізнизу, з глибокої глибини, виринула підлога. Священик упав на коліна й заплакав, бо усвідомив, що пережив найкращу в своєму житті хвилину і що ця хвилина тепер скінчилася.

Після відправи відбулася ревізія і церковні збори. Єпіскоп запитав парафіян, які вони мають скарги на свого священика.

Священик уже не був такий лютий і впертий, як до казання. Тепер його долав сором, і він похилив голову. О, зараз виявляться всі його п’яні походеньки!

Одначе ніщо не виявилося. Навколо великого столу в церковній канцелярії панувала тиша.

Священик звів очі. Спершу на паламаря — ні, той мовчав, тоді на церковних опікунів, на уповноважених із села, на власників рудень. Усі вони мовчали. Стулили міцно вуста й трохи збентежено втупилися в стіл. «Чекають, щоб хтось почав», — подумав священик.

З-поміж церковних опікунів хтось кашлянув і озвався:

— Я вважаю, що ми маємо доброго священика.

— Ваша превелебність самі чули, як він виголошує казання, — додав паламар.

Єпіскоп нагадав, що він часто нехтував недільними відправами.

— Хіба священик не може захворіти, як кожен інший? — відповіли селяни.