Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Хоч людське життя — самодостатня вартість, найцінніший скарб, але людина не просто втішається ним, а весь свій вік чинить ненастанно подвиги морального характеру і завдяки цьому виявляє свою людську природу. Сельма Лагерлеф будь-що намагається звільнити людину від зовнішнього насильства, оточити її життя природними умовами, бо тільки в них людина почуватиметься щасливою. Все природне письменниця зараховує до категорій добра. Звідси її погляд на смерть, як винагороду за життя, коли людина справді прожила його в усій повноті, втомилася від праці й тягаря довгих літ. «О Смерте, бліда посестро! Отже, правдива моя надія, що й я з тобою стрінуся? Навіть до мене, найнезугарнішої трудівниці землі, ти прийдеш, знімеш старенькі черевики з ніг, візьмеш мітлу з рук і миску з борошном, стягнеш із мене буденний одяг… Благословенна від тебе, спочину я тисячолітнім сном…» («Сага про Єсту Берлінга»).

Людське життя в творах Сельми Лагерлеф продовжується й після смерті, коли по людині лишаються добрі вчинки. Немає більшої ганьби, як залишити по собі погану славу. За життя в людини завжди є надія виправити вчинене зло, та нема гіршої муки, як лежати на смертельній постелі вже без такої надії. З іншого боку, життя статичне, вегетативне, не спрямоване на те, щоб чисто біологічну сировину перетворити на людський індивід, обдарований моральними якостями, і є, на думку письменниці, справжня смерть. Людина вмирає, коли дає змогу лихим інстинктам запанувати над її природженою добрістю. «Гадаєте, що мрець тільки той, хто лежить закляклий у труні?.. Ви не вірите, що на світі більшість людей мертві або ж напівмертві? Гадаєте, що я живу?» — питає майориха Єсту Берлінга. Сама вона вважає себе мертвою відтоді, як з доброї Маргарети Сельсінг стала лихою майорихою з Екебю.

Життя людини починається від тієї миті, коли вона бере на себе труд формування свого правдивого людського обличчя. Сельма Лагерлеф твердо переконана, що людина добра істота, тільки ненастанно мусить розвивати в собі те добро, ненастанно поборювати внутрішні чинники, що заважають виявлятися найпритаманнішим її чеснотам. Одначе самовдосконалення дається людині не легко. Герої Сельми Лагерлеф дорого платять за нього. Кожен з них переживає хвилини зневіри, зламу, розпачу. Мар’яна Сінклер за своє вдосконалення заплатила коханням, її батько позбувся здоров’я, кавалери втратили останній свій притулок.

Одним із чинників, що підносить і ушляхетнює людську душу, в Сельми Лагерлеф є краса. Із естетичної категорії в її світі краса обертається в категорію моральну, стає елементом тієї «неодмінної поживи дітей нашої землі», без якої немає цілісної людини. Знищити красу — такий самий злочин, як і знищити витвір людського духу, байдуже, чи то краса мертвої чи живої природи. «Лихо тому, через кого зітхають ліси і плачуть гори», — каже письменниця в «Сазі про Єсту Берлінга».

Краса вдовольняє нашу одвічну жадобу високого й чистого. В «Чудесній мандрівці Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» письменниця так змальовує танок журавлів: «Ось виходять сірі, немов одягнені в присмерк, птахи з довгими крильми й червоними чубчиками… Розпластавши крила, вони кружляли з такою шаленою швидкістю, що здавалося, немов сірі тіні граються в якусь невловиму для ока гру. Певно, журавлі навчилися її в туманів, що ширяють над пустельними болотами. Танок навівав якісь чари, і той, хто вперше був на горі Кула, тепер розумів, чому все свято зветься великим танком журавлів. У ньому була якась дика сваволя, що будила в глядачів невимовну тугу. Тепер… ніхто не думав про боротьбу, всі, і крилаті й безкрилі, відчували бажання піднятися в небо, вище хмар, і поглянути, що за ними діється. Хотіли залишити неповоротке тіло, що тягне їх до землі, й полинути в світи… Оцю тугу за неосяжним, тугу за невимовною красою звірі й птахи відчували завжди, як дивилися на танок журавлів». В ім’я краси Єста Берлінг не вбиває великого ведмедя з Гурліти, коли стає віч-на-віч із ним серед засніжених гір. Анні Шернгек не страшно вмерти в пащі вовків, коли її везе чудовий кінь, править ним дужий, вродливий Єста, а дзвоники над саньми виграють веселу пісню про щастя.

Варто сказати кілька слів про художні засоби, типові для мистецької манери Сельми Лагерлеф.

Поєднання реального з казковим, що дало чудовий ефект у «Сазі про Єсту Берлінга», письменниця використовує майже в усіх наступних творах, навіть у такому реалістичному романі, як «Єрусалим». Але всюди в неї домінує розповідний елемент, кожна річ насичена дією, статичних описів у неї немає, бо не тільки люди, а й мертва природа в її творах перебуває в ненастанному русі, зміні, перетворенні. Власне, в неї нема межі між мертвим і живим, бо в природі завжди щось помирає і завжди з мертвого твориться живе. «Чи знайдеться в світі хоч одна порошинка, що не була б уже в круговороті життя? Чи порох, що здіймається на дорозі, не був колись м’якенькою косою або лагідними, ніжними руками? Чи вода в колії від коліс не була колись кров’ю, що текла в неспокійному серці?»