Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Хоч які насичені твори Сельми Лагерлеф казковими мотивами, а проте кожне фантастичне явище має своє реальне підгрунтя. Ось на свят-вечір із комина з’являється Сінтрам, це втілення зла й руїни у романі «Сага про Єсту Берлінга», своєрідний гетівський Мефістофель — з рогами, з хвостом, як справжній чорт. Читач уже ладен повірити в його надприродність, аж виявляється, що він — переодягнений і в комин його запхнув Єста. Ось Кевенгюлер, діставши від лісової феї в подарунок геніальний хист, творить незвичайні винаходи і одним із них спалює Екебю — і враз письменниця кидає фразу, що Кевенгюлер і сам уже не знає, чи ті винаходи були насправді, чи це тільки витвір його уяви. Таких прикладів можна навести багато.

Дуже часто зустрічаємо в Сельми Лагерлеф контрапунктне поєднання тла, на якому відбувається подія, — краєвиду, явищ природи тощо, — з самою подією, з настроєм героїв. Ось Мельхіор Сінклер у «Сазі про Єсту Берлінга» вирушає по свою дочку. Він у найкращому гуморі їде до Екебю, а навколо буяє краса: «Сніг блищав, немов очі в молодої дівчини, коли заграють перший вальс. Берези простягали до неба червонясті, тоненькі, наче мереживо, гілки, подекуди на них висіли торочками іскристі бурульки». Анна Шернгек розумом не може повірити словам Сінтрама про те, що є люди, які запродують дияволові душу. «Але їй несила опанувати своїх думок, темрява дедалі дужче насідає на неї, а ліс навколо такий чорний та мовчазний. Несила прогнати від себе страх». Ландшафт стає ніби музичним супроводом до співу, своїм звучанням надає численних відтінків основній мелодії, поглиблює та збагачує її зміст.

Велике враження справляє в її творах перехід від поетичного образу до реальної деталі: «Важкі ті дороги, що ними людині доводиться мандрувати по світі. Вони стеляться пустелями, болотами й горами…» — із дальших слів виявляється, що така дорога пролягла перед графинею Елісабет. Рідко, але з великим успіхом. користується Сельма Лагерлеф засобом контрасту. Чим, наприклад, можна краще передати трагізм долі Ульріки Дільнер, як не тим, що все своє горе вона вміє викласти тільки мелодією веселої польки?

Шведська критика складає дуже високу оцінку мові й стилеві Сельми Лагерлеф. Видатна сучасна шведська письменниця Сара Лідман пише, що й нині лишається загадкою, як письменниця зуміла «віддати такі бурхливі почуття такими спокійними словами».

Сельма Лагерлеф не раз наголошувала на тому, що не належить ні до яких політичних угруповань, але це не заважало їй чуйно прислухатися до вимог тогочасного суспільного життя й ставати в обороні поступу. Вона брала участь у жіночому русі й підтримувала боротьбу жінок за виборче право, за визнання їхньої волі й незалежності. Відома її промова на Міжнародному жіночому конгресі в Стокгольмі 1911 року, в якій вона палко виступила проти вад тодішнього суспільства.

Все своє життя Сельма Лагерлеф виступала проти війни — щоправда, з позицій пацифізму. Вона відкидає всі війни взагалі, не поділяючи їх на справедливі й несправедливі, загарбницькі й визвольні.

Ще в «Сазі про Єсту Берлінга» вона засуджує війну як акт насильства, як злочин супроти людської природи. Один з героїв роману, Ян Гек, карається все життя за те, що, побувавши на війні, чинив насильство, проливав кров. У романі «Проклятий», написаному в роки першої світової війни, Сельма Лагерлеф створює трагічну колізію: герой, полярний мандрівник, затаврований прокляттям, від нього всі відцуралися за те, що він під час невдалої експедиції, майже божевільний з голоду, несамохіть поживився людським м’ясом. Письменниця робить висновок: коли це такий страшний гріх, то що казати про війну, де поле бою всіяне трупами?

Сельма Лагерлеф бере участь у роботі міжнародної антимілітаристської організації прогресивних діячів культури «Кларте», виступає проти війни на різних зборах, конференціях і конгресах. Особливо посилилась її антивоєнна діяльність в останні роки життя, коли в світі з’явилася примара фашизму.

Письменниця в своїх виступах попереджає про загрозу нових загарбницьких воєн, допомагає антифашистам і емігрантам з фашистської Німеччини. Так, скажімо, тільки завдяки Сельмі Лагерлеф пощастило 1940 року вирвати з концтабору і переправити до Стокгольма відому німецьку поетесу Неллі Сакс (1891–1970), майбутню лауреатку Нобелівської премії (1966).

Письменниця не раз переживала хвилини сумніву, скептицизму, розпачу, але до самої смерті пронесла віру в вище призначення людини, в те, що людина за природою своєю істота моральна, здатна відрізняти добро від зла. «За блискучим фасадом садиби в Морбака, — пише шведський критик Альрік Густавсон, — стомлена, славна жінка провадила свою останню духовну боротьбу, певна лише того, що людина з натури дуже добра і що її найпершим обов’язком було жити й писати, аби світло добра не погасло назавжди у щораз густішому мороці, що огортав брутальний, сповнений загрози війни світ двадцятого сторіччя».