Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Український читач уперше познайомився з творчістю Сельми Лагерлеф 1903 року, коли у львівському «Літературно-науковому віснику» було надруковане її оповідання «Скарб цісаревої» в перекладі Івана Франка. Наступного року в тому ж часописі з’явилися «Чуда антихриста», а далі «Королеви Кунгагели» (1909), «Ельзаліль (Скарб пана Арне)» та «Інгрід» (обидві 1910). 1911 року ці три останні речі вийшли в Києві окремою книжкою.

Згодом з’явилися друком дві книжечки Сельми Лагерлеф: «Три оповідання про Христа» (Полтава, 1918) і «Мати» (Катеринослав, 1919). Крім того, вийшла одна книжечка в Ужгороді: «Старенька мати» (1936), та дві у Львові: «Різдвяні рожі» (1929) і «Хустина Вероніки» (1930). Всі ці переклади роблено не з оригіналу, а з німецьких та російських версій. Нині вони мають тільки історико-літературне значення.

1964 року у видавництві «Веселка» вийшла в перекладі зі шведської мови повість Сельми Лагерлеф «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Тепер наш читач може ознайомитися з двома найкращими книгами видатної письменниці-гуманістки, чия творчість назавжди ввійшла до золотої скарбниці світової літератури.

Ольга СЕНЮК

Нарешті священик стаов на казальниці.

Парафіяни попідводили голови. О, таки з’явився! Хоч ця неділя не змарнується без служби божої, як змарнувалася минула, та й не одна перед тим.

Священик був молодий, стрункий, високого зросту і препишної вроди. Якби одягти його в панцир, укоронувати йому голову шоломом і припнути меча, а тоді віддати той образ у мармурі, то він би не поступався найкращим античним взірцям.

Священик мав глибокі очі скальда [1] Скальд — давньоскандінавський поет-співець. й округле, міцне підборіддя воїна, все в нього було гарне, доладне, виразне, зігріте генієм і натхненням.

Угледівши його такого, люди в церкві якось дивно принишкли. Вони більше звикли бачити, як він, ледве на ногах тримаючись, виходив з корчми разом з веселими приятелями, такими, як Беренкройц, полковник з густими білявими вусами, або дужий велетень, капітан Крістіан Берг.

Він так розпився, що вже не один тиждень нехтував своєю службою, і парафіянам довелося поскаржитись на нього, спершу до пробста [2] Пробст — священик, що керує кількома парафіями. , а тоді й до епіскопа та капітула. І ось тепер епіскоп приїхав подивитися, що тут робиться, і вчинити суд. Він сидів на хорах, оточений духовними вихователями з Карлстада та священиками з навколишніх парафій, і на грудях у нього блищав золотий хрест.

Безумовно, поведінка цього священика переступала дозволені межі. Тоді, у двадцятих роках дев’ятнадцятого сторіччя, не вельми прискіпувались до пияцтва, але ж він через горілку занедбав свою службу, отож хай тепер її втратить.

Він стояв на казальниці й чекав, поки затихне остання строфа псалма.

І, стоячи так, усвідомив, що в церкві зібралися самі його вороги, геть на всіх лавках. І серед панства на криласі, і серед селян унизу, і серед конфірмандів на хорах були його вороги, самі вороги. Ворог натискав педаль органа, ворог грав на ньому. На лавці церковних опікунів теж були вороги. Всі ненавиділи його, — від малих дітей, що їх принесли в церкву, до церковного сторожа, солдата з негнучкими суглобами, що воював під Лейпцігом [3] Мається на увазі битва коаліційних військ з армією Наполеона під Лейпцігом 1813 року. .

Священикові хотілося впасти на коліна й просити в них милосердя.

Та наступної хвилі його посіла глуха лють. Він добре пам’ятав, як рік тому вперше піднявся на цю казальницю. Тоді над ним не тяжіло жодне тавро, а тепер він стоїть перед людиною з золотим хрестом на шиї, що приїхала судити його.

Поки він читав вступний текст, до обличчя йому, хвиля за хвилею, припливала кров. То був гнів.

То правда, що він пив, але хто має право судити його за це? Чи хтось бачив церковний будинок, де йому доводилось мешкати? Смерековий ліс, темний і понурий, підступав до самих його вікон. Вода просякала крізь почорнілий дах і текла по пліснявих стінах. Хіба не горілка підтримувала його дух, коли дощ чи віхола вдиралися до хати крізь потріскані шибки і коли занедбана земля не давала вдосталь хліба, щоб вгамувати голод?

Він вважав, що якраз такого священика вони й заслужили. Адже всі тут пиячили. То чого ж він єдиний має стримуватися? Вдівець, що ховав свою дружину, напивався на поминках, а батько, охрестивши дитину, влаштовував потім п’яний бенкет. Люди прикладались до пляшки дорогою з церкви додому, і дехто вертався вже п’яний як чіп. Їм якраз пасував священик-п’яниця.