Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

— Що це означає, капітане Крістіане? — запитав епіскоп, коли той відчинив їм дверцята.

— Означає те, що ви добре поміркуєте, перше ніж знову зважитись їхати на оглядини до Єсти Берлінга, — відповів капітан.

Цю відповідь він склав собі наперед, щоб не затнутися на півслові.

— Тоді передай Єсті Берлінгові, що до нього більше не приїду ні я, ні жоден інший епіскоп!

Ось про яке геройство розповів священикові бравий капітан Крістіан, стоячи коло вікна літньої ночі. Він щойно повернувся з кіньми до заїзду і зразу ж поспішивсь до священика з новиною.

— Тепер, отче й побратиме, можеш бути спокійний, — закінчив він.

Ох, капітане Крістіане, бліді були духовні отці, що сиділи в кареті за шкіряними завісками, але священик, що стояв коло вікна цієї літньої ясної ночі, був куди блідіший. Ох, капітане Крістіане, що ти накоїв!

Священик навіть підняв руку, щоб затопити в дурне, простацьке обличчя велетневі, але стримався. Тільки грюкнув вікном, зачинив його, тоді спинився посеред кімнати й потряс стиснутими кулаками до неба.

Він, кого торкнувся був вогненний язик натхнення, він, що виголошував хвалу господові, тепер стояв і думав про те, що бог зробив із нього блазня.

Бо хіба ж не подумає тепер епіскоп, що то він послав капітана? Не подумає, що він цілий день прикидався й брехав? Тепер епіскоп візьметься за нього як слід, тепер він скине його зі служби й вижене геть!

Коли настав ранок, священика вже не було в церковному будинку. Він більше не думав про те, щоб лишитись і захищатися. Бог зробив із нього блазня. Бог не захотів йому допомогти. Священик знав, що його виженуть. Така воля божа. То краще самому піти собі геть.

Це сталося на початку двадцятих років дев’ятнадцятого сторіччя в глухому селі західного Вермланду.

Це було перше лихо Єсти Берлінга, але не останнє. Бо тим коням, що не зносять острогів і батога, важко живеться. За кожним ударом вони кидаються наосліп у прірву. А як ви-г паде кам’янистий шлях і важка їзда, вони не знають іншої ради, як потрощити воза й шалено тікати куди очі бачать.

Одного холодного грудневого дня на пагорбі Брубю важко спинився жебрак. Одягнений він був у нужденне лахміття, в діряві черевики набивався холодний сніг.

Левен — довге, вузьке озеро у Вермланді, що в кількох місцях розгалужується на ще вужчі, протяглі рукави. На північ воно сягає ген аж до неторканих пущ, а на південь — до озера Венерн. На його берегах є чимало парафій, а найбільша та найбагатша з них — округа Бру. Вона розкинулась по обидва боки озера, проте на західному березі були найбільші маєтки, такі, як Екебю чи Б’єрне, та й саме Брубю — велике містечко з заїздом, будинком сільської управи, оселею ленсмана [6] Ленсман — урядовець окружної поліції. , церковним будинком і ринковим майданом.

Брубю лежало на стрімкому узгір’ї. Жебрак поминув заїзд у самій долині й побрався до церковного будинку, що стояв на самій горі. Недалеко поперед нього дибала маленька дівчинка й тягла санки з мішком борошна. Жебрак наздогнав дівчинку і зайшов з нею в розмову.

— Замала конячка на такий вантаж!

Дитина повернула голову і глянула на нього. То була худенька дівчинка років дванадцяти з настороженим, понурим поглядом і міцно стуленими губами.

— Дай боже, щоб конячка стала ще менша, а вантаж більший, то його б на довше стало, — відповіла вона.

— То це ти везеш собі додому харчі?

— Авжеж, хвалити бога. Хоч я мала, та мушу сама дбати про себе.

Жебрак узявся за санки й почав попихати їх ззаду.

Дівчинка обернулася до нього й сказала:

— Не сподівайтесь, що дістанете якусь платню за допомогу.

Жебрак засміявся.

— Ти, мабуть, дочка священика з Брубю, еге ж?

— Атож. Не в одної дитини батько бідніший за мого, але гіршого ні в кого немає. Це свята правда, хоч і соромно дочці казати так про свого рідного батька.

— Певне, скупий і лютий, га?

— І скупий, і лютий. Але дочка його, кажуть люди, буде ще гірша, якщо тільки виживе.

— Мабуть, що так. А де ти взяла мішок борошна?

— Світ не завалиться, як я вам скажу правду. Набрала вранці зерна в батьковій коморі, а оце вертаюся з млина.

— А батько не побачить тебе, як ти привезеш мішок додому?

— Видно, що ви недовчені. Батько поїхав у справах, невже не здогадалися?

— За нами під горбом хтось їде. Я чую, як порипують полозки. А що, як то він вертається?

Дівчинка прислухалась і враз голосно заплакала.

— То батько. Він уб’є мене! Уб’є на смерть!