Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Весело на ярмарку в Брубю. Хто має гроші бодай на кілька чарок, той може підтримувати добрий гумор. Але радості додає не лише горілка. Мешканці відлюдних лісових садиб, опинившись на ярмарковому майдані, серед ненастанного крику, гамору, сміху, п’яніють з радощів, їх приголомшує людська метушня.

Звісно, хтось щось купує і продає, коли зібралося стільки людей, але все-таки не це найважливіше. Кожен найперше дбає про те, щоб запросити до свого воза родичів і приятелів, пригостити їх овечою ковбасою, печивом і горілкою, або вмовити дівчину прийняти в подарунок молитовник чи шовкову хустину, або ще накупити додому дітям гостинців.

Дома лишаються тільки ті, кому треба глядіти худобу, а всі інші йдуть на ярмарок.

Є тут і кавалери з Екебю, і мешканці Нюгорда, і гендлярі кіньми з Норвегії, і фінни з північних лісів, і бездомні цигани.

Часом те шумливе людське море починає скажено вирувати навколо якогось одного місця. Ніхто не знає, що там робиться всередині, аж поки кілька поліцаїв не проштовхаються крізь натовп і не припинять бійку або не поставлять на місце переверненого воза. А за хвилю такий самий вир постає коло якогось купця, що лається з язикатою дівчиною.

Аж ось перед полуднем спалахує велика бійка. Селянам набродить у голову, що вестергетландці міряють надто коротким ліктем, тому біля їхніх прилавків спершу зчиняється крик і лайка, а далі й бійка. Всі знають, що тому, хто день у день не бачить нічого, крім лиха й злиднів, кортить розважити серце й помститися, байдуже на кому. Отож, зачувши десь бійку, силаки й заводіяки збігаються на неї з усіх боків. Кавалери теж протовплюються до прилавків, щоб своїм способом навернути розбишак до згоди, а даларняиці поспішають на допомогу вестергетландцям.

Та більш усіх розпалений тією сваркою дужий Монс із Форша. Він п’яний і розлючений. Ось він звалює якогось вестергетландця й починає лупцювати його. Той кричить, земляки поспішають йому на поміч і силкуються відтягти дужого Монса від свого товариша. Тоді Монс скидає з прилавка додолу сувої краму, висмикує дошку на лікоть завширшки й на вісім ліктів завдовжки разом з прибитими до неї грубими поперечками й починає вимахувати нею, мов палицею.

Дужий Монс — страшний чоловік. То він колись висадив стіну у Філіпстадській в’язниці, він брав човна на плечі й виносив з озера. Можна собі уявити, який зчиняється переполох, коли він бере в руки важку дошку. Всі вестергетландці й решта людей тікають хто куди. Але дужий Монс біжить за ними й вимахує на всі боки дошкою. Йому вже однаково, де приятелі, а де вороги, аби тільки когось наздогнати і вдарити.

Нажахані люди кидаються врозтіч. Чоловіки й жінки зойкають і біжать куди очі бачать. Та як жінкам тікати, коли в багатьох із них на руках діти? Та ще заважають ятки, вози, воли й корови, що теж перелякалися людського крику.

В одному кутку між ятками застряв гурт жінок, і саме туди біжить велетень. Може, йому серед них привиджується якийсь вестергетландець? Він замахується дошкою. Бліді, тремтячі жінки збиваються докупи, чекаючи смертельного удару.

Та коли дошка, свиснувши, опускається на них, її силу послаблюють простягнені руки якогось чоловіка. Тільки він один не зіщулився, він один здобувся на подвиг, добровільно взяв на себе удар, щоб урятувати тих, що стояли навколо. Жінкам та дітям не заподіяно шкоди. Той чоловік послаблює силу удару, але сам лежить тепер зомлілий на землі.

Дужий Монс більше не скаженіє з своєю дошкою. Його паралізує чоловіків погляд ту мить, коли він опускає йому на голову дошку. Не опираючись, Монс дає себе зв’язати, і його ведуть геть.

Вмент по ярмарку шириться чутка, що дужим Монс убив капітана Ленарта. Всі довідуються, що заступник людський загинув, рятуючи жінок і беззахисних дітей.

Над широким майданом, де тільки-но шалено вирувало життя, западає тиша. Припиняється торгівля, біжи, взаємне частування, канатний танцюрист дарма закликає глядачів.

Помер заступник людей, і вони в жалобі. Вони мовчки тиснуться до того місця, де його вбито. Він лежить непритомний, випроставшись на землі, ран не видно, тільки голова ніби трохи вдавлена.

Кілька чоловік обережно переносять його на дошку, що її кинув велетень. Їм здається, що капітан Ленарт ще живий.

— Куди його нести? — питають люди одне одного.

— Додому! — відповідає хтось із юрби грубим голосом.

Авжеж, люди добрі, несіть його додому! Беріть на плечі й несіть додому! Він був іграшка в божих руках, пір’їнка, гнана його подихом. Несіть тепер його додому!