Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Поранена його голова довго спочивала на твердій в’язничній лежанці, на в’язці соломи в клуні. Нехай же тепер спочине на підбитій м’якій подушці! Він невинно терпів ганьбу й муки, його прогнано від рідного порога. Він був безпритульний мандрівець, що блукав божими шляхами, де тільки їх знаходив, але завжди тужив за рідною домівкою, яку зачинив перед ним господь. Може, хоч тепер рідний дім прийме того, хто помер, рятуючи жінок і дітей?

Нині він вертається не як розбійник у колі пияків, що не годні втриматися на ногах, ні: його ведуть люди, охоплені щирим смутком. Ті люди, в чиїх хатах він ночував, кого він підтримував у недолі. Несіть його додому!

Так вони й роблять. Шестеро чоловіків беруть на плечі дошку з капітаном Ленартом і несуть з майдану. Скрізь, де вони йдуть, люди розступаються з дороги й замовкають. Чоловіки скидають шапки, а жінки схиляють голови, як у церкві, коли згадують ім’я господнє. Багато хто витирає заплакані очі, дехто починає оповідати, який то був чоловік — добрий, веселий, побожний, завжди готовий розрадити ближнього. Коли хтось із носіїв стомлюється, зразу підступає інший і мовчки підставляє під дошку своє плече.

Ось капітана Ленарта проносять повз те місце, де стоять кавалери.

Ходімо з ними й доглянемо, щоб його як слід занесли додому, — каже полковник Беренкройц і прилучається до походу, що простує в Гельєсетер. За ним рушає решта кавалерів.

Ярмарковий майдан порожніє: люди йдуть до Гельєсетера. Треба ж подивитися, як капітан прибуде додому. Всього, що треба було купити, не куплено, забуто про гостинці дітям, так і не вмовлено дівчину взяти в подарунок молитовника, шовкові хустини, що від них так горять очі в молодих дівчат, хай собі й далі лежать на прилавку. Всім треба піти й доглянути, щоб капітана Ленарта занесли додому.

Нарешті вони наближаються до Гельєсетера. Там усюди тихо й порожньо. Знову полковник тарабанить кулаками в двері. Вся челядь подалася на ярмарок, на господарстві лишилась сама капітаниха. Вона відчиняє двері і питає, як питала минулого разу:

— Чого вам треба?

І полковник теж відповідає, як минулого разу:

— Ми прийшли з вашим чоловіком.

Капітаниха дивиться на полковника, що стоїть рівно й спокійно, як завжди. Тоді переводить погляд на людей із тяжкою ношею, на юрбу позад них. Вона стоїть на східцях і бачить сотні заплаканих очей, що несміливо дивляться на неї. Нарешті вона позирає на того, хто лежить на ношах, притискає руки до серця й стиха проказує:

— Це його справжнє обличчя.

І більше нічого не розпитує. Мовчки обертається, відсуває засув, розчиняє навстіж двері і веде людей до спальні.

Полковник допомагає їй розсунути подвійне ліжко, вона підбиває подушки, і ось капітана Ленарта кладуть на м’яку білу постіль.

— Він ще живий? — питає капітаниха.

— Так, — відповідає полковник.

— Є якась надія?

— Ні. Йому вже ніщо не поможе.

Хвилину вона сидить мовчки, тоді раптом щось згадує:

— А всі ці люди плачуть за ним?

— Так.

— Що ж він такого зробив?

— Останнє, що він зробив, це прийняв на себе удар дужого Монса і врятував від смерті жінок і дітей.

Капітаниха знову на хвилю замовкає і щось міркує.

— Чого ж він мав таке страшне обличчя, полковнику, як два місяці тому приходив додому?

Полковник здригається. Аж тепер він усе розуміє.

— То Єста його розфарбував.

— Отже, я через кавалерів замкнула перед ним двері. Ви не думаєте, полковнику, що вам доведеться відповісти за це перед господом?

Полковник стискає широкими плечима:

— Мені доведеться багато за що відповісти.

— Але мені здається, що це найбільший ваш гріх.

— Того мені ще нікуди не було так важко йти, як нині до Гельєсетера. А втім, є ще двоє людей, чий гріх не менший за мій.

— Хто?

— Перший Сінтрам, а другі ви. Надто ви були суворі. Я знаю, що багато хто пробував поговорити з вами про вашого чоловіка.

— Це правда, — відповідає капітаниха.

Потім просить полковника розповісти їй про пиятику в Брубю.

Він оповідає все, що пам’ятає, а вона мовчки слухає. Капітан Ленарт і досі лежить на ліжку непритомний. Спальня повна заплаканих людей. Ніхто не випроваджує їх з хати. Повідчинювано всі двері, у всіх покоях, у сінях, на ганку стоять принишклі мовчазні люди. Ще й на подвір’ї їх повно-повнісінько.

Коли полковник кінчає розповідь, капітаниха голосно каже:

— Якщо тут є хтось із кавалерів, то прошу вийти. Мені тяжко бачити їх коло смертельної постелі мого чоловіка.