Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Полковник мовчки підводиться й виходить. Те саме робить Єста Берлінг і решта кавалерів, що супроводжували капітана Ленарта. Люди боязко розступаються перед купкою присоромлених чоловіків.

Коли вони виходять, капітаниха звертається до людей:

— Чи не могли б ті, хто бачив мого чоловіка останнім часом, розповісти мені, де він був і що робив?

І люди починають складати свідчення про капітана Ленарта його дружині, що не зрозуміла свого чоловіка й озлобила проти нього своє серце. І в спальні звучать, набирають нової сили слова давніх псалмів. Говорять-бо ті, хто ніколи не читав іншої книжки, крім біблії. Образною мовою з книги Йова, словами з старосвітських часів вони розказують про мандрівця божого, що ходив між людей і допомагав їм.

Минає багато часу, поки господиня вислухує всіх. Уже смеркає, а люди й далі оповідають, підходять одне по одному й свідчать про капітана Ленарта дружині, що не бажала чути навіть його наймення.

Тут є ті, що можуть розповісти, як він знайшов їх хворих і вилікував. Є розбишаки, що їх він зробив сумирними. 6 скорботні, яких він підтримав у біді, п’яниці, яких він відвернув від горілки. Кожен, хто опинявся в тяжкому горі, давав знати божому мандрівцеві, і той допомагав йому, принаймні будив у ньому віру й надію.

Цілий вечір у кімнаті хворого лунають слова давніх псалмів.

Надворі стоїть повно людей і чекає кінця. Люди знають, що відбувається в хаті. Те, що біля ліжка хворого вимовляється голосно, пошепки передається з вуст до вуст надвір. Той, хто має щось додати, помалу проштовхується до спальні.

— Ось іще один свідок, — кажуть люди й дають йому дорогу.

І свідок виступає з темряви, розповідає те, що знає, і знову зникає в мороці.

— Що воша тепер каже? — питають люди надворі, коли хтось виходить. — Що тепер каже сувора господиня Гельєсетера?

— Сяє, мов королева. Всміхається, мов наречена. Присунула до ліжка крісло і розіклала на ньому вбрання, що сама виткала для капітана.

Та враз западає тиша. Ніхто нічого не каже, але всі знають, що настає кінець.

Капітан Ленарт розплющує очі й озирається.

Він бачить свій дім, бачить людей, дружину, дітей, нове вбрання і всміхається. Але він опритомнює тільки на те, щоб умерти. Чути останній хрипкий віддих, і капітан Ленарт віддає богові душу.

Мовкнуть оповідачі, але хтось починає співати відхідну молитву. Решта людей підхоплює, і стоголосий спів лине до неба.

Так земля прощається з душею, що відлітає в простір.

Діялося це за багато років до того, як кавалери почали господарювати в Екебю.

Пастух і пастушка гралися разом у лісі, будували хатки з пласких: каменів, збирали морошку й робили собі вільхові сопілки. Вони обоє народилися в лісі. Ліс був їхньою домівкою та їхнім маєтком. З усім, що там водилося, вони жили мирно, як господарі живуть мирно з челяддю й домашніми тваринами.

Діти мали рись і лисицю за дворових собак, ласицю за кішку, зайці та білки була їхіня худоба, сови й тетеруки сиділи в їхніх клітках, смереки були їхні слуги, а молоді берізки — гості на їхніх бенкетах. Вони добре знали нори, де скручені в клубок гадюки вкладалися на зиму спати, а як купалися, то бачили вужів, що плавали в чистій воді. Але не боялися ні гадюк, ні вужів, що жили в тому лісі, бо то ж був їхній дім. Тут їх ніщо не могло злякати.

Далеко серед лісу стояла хатина, де мешкав пастух. Туди вела горбиста доріжка, навколо здіймалися гори й затуляли сонце, поблизу було бездонне болото, над яким цілий рік слався холодний туман. Долинянам така садиба видавалася не дуже привабливою.

Пастух і пастушка мали колись побратися, оселитися в хатині й жити з праці своїх рук. Та поки дійшлося до весілля, на країну впало нещастя, прийшла війна, і хлопця забрано в рекрути. Щоправда, він повернувся додому без єдиної рани, не поламало йому ні рук, ні ніг, але війна наклала на нього своє тавро на ціле життя. Він набачився надто багато зла й жорстокості і втратив здатність помічати добро.

Спершу ніхто не завважив у ньому ніякої зміни. Він пішов з товаришкою свого дитинства до священика, і той повінчав їх. Лісова хатина в горах над Екебю стала їхньою оселею, так, як вони давно собі врадили, але там не було спокою й ладу.

Жінка дивилася на свого чоловіка, як на чужинця. Відколи він повернувся з війни, вона його не впізнавала. Він говорив мало, і сміх його був гіркий. Вона боялася його.

Він не завдавав нікому прикрощів або нікуди і був добрий робітник. Та все ж його не любили, бо він про всіх думав погане. Сам він почувався тут чужинцем. Тепер лісові звірі стали йому ворогами. Гори, що заступали сонце, й болото, що насилало туман, теж були його недруги. Життя в лісі страшне для людини, що таїть у собі лихі думки.