Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Кавалери не впізнали її. Думали, що то бідна, знедолена жінка, яку люта свекруха довела до розпуки. Вони прихистили її, шанували, мов королеву, і любили, мов дитину.

Тільки Кевенгюлер знав, хто вона. Спершу, правда, він теж був засліплений, як і решта кавалерів. Але якось вона вбрала сукню з зеленого мінливого шовку, і Кевенгюлер відразу її впізнав.

Вона, вся в шовках, сідала на найкращу канапу в Екебю, а старі кавалери догоджали їй, мов блазні. Один був кухарем, інший служником, ще інший читцем, той музикою, а той шевцем. Кожному знайшлося якесь діло.

Лиха чарівниця вдавала з себе хвору, але Кевенгюлер знав, що то за хвороба. Вона просто ману пускала на кавалерів.

Він застерігав своїх приятелів.

— Гляньте на її гострі зуби й нестямні вогнисті очі! — казав він. — Це лісова фея. Тепер такі страшні часи, що все зло заворушилося. Запевняю вас, вона прийшла сюди погубити нас. Я її віддавна знаю.

Але як тільки Кевенгюлер побачив лісову фею, то відразу відчув хіть до праці. Голова йому немов зайнялася полум’ям, пальці аж боліли, так їм хотілося схопити молоток і терпут. Кевенгюлер не міг нічого вдіяти з собою. З важким серцем він одяг робоче вбрання і замкнувся в старій слюсарні, де влаштував собі майстерню.

Тоді в Екебю і по всьому Вермланді пішла поголоска:

— Кевенгюлер почав працювати!

І всі, затамувавши дух, дослухалися до ненастанного стукоту молотка в замкненій майстерні, до шурхоту терпуга й стогону ковальського міха.

З’явиться нове диво. Цікаво, що то буде? Може, він тепер навчить людей ходити по воді або ж збудує драбину до Великої Ведмедиці?

Для такої людини, як він, немає нічого неможливого. Люди ж на власні очі бачили, як він літав. Бачили його віз, що гримотів вулицями. Йому дала хист лісова фея. Звісно, для нього немає нічого неможливого.

І ось одної ночі, проти першого чи другого жовтня, Кевенгюлерове диво було готове. Він вийшов з майстерні, тримаючи його в руках. То було колесо, що ненастанно крутилося, і шпиці його жаріли, як вогонь, випромінюючи тепло й світло. Кевенгюлер зробив сонце. Коли він виніс його з майстерні, стало так видно, що горобці почали цвірінькати, а хмари запалали ранковою загравою.

То був найкращий винахід. Тепер на землі не буде вже темряви й холоду. Кевенгюлерові запаморочилось у голові, коли він про це подумав. Небесне сонце й далі сходитиме й заходитиме, та коли воно щезне, над краєм запалають тисячі його вогняних коліс, і повітря тремтітиме від тепла, як найгарячішого літнього дня. Можна буде збирати врожай зимовими ночами, суниці та брусниці цілий рік спітимуть на пагорбах, і крига ніколи вже не скує води.

Новий винахід переінакшить землю. Його вогняне колесо стане хутром для вбогих, сонцем для рудокопів. Воно дасть фабрикам енергію, природі — життя, а людям — багатство й щастя. Але водночас він добре знав, що все це тільки мрія, що лісова фея ніколи не дозволить йому розмножити своє вогняне колесо.

Кевенгюлера охопив гнів і жадоба помсти. Він вирішив, що її неодмінно треба вбити. Від тієї миті він навряд чи усвідомлював, що. робить.

Він кинувся до головного будинку і в сінях, під самими східцями, поставив своє вогняне колесо. Він надумав спалити будинок, щоб у ньому згоріла й лісова фея.

Потім він вернувся до майстерні, сів і почав прислухатися.

У садибі зчинився галас і крик. Знати було, що сталося щось незвичайне. «Еге ж, тепер бігайте собі, галасуйте, бийте в дзвони! Нарешті в будинку згорить відьма, яку ви одягали в шовки!

Чи вона вже корчиться з болю, чи тікає від вогню з покою до покою? О, як горітиме зелений шовк, як виграватиме полум’я на її буйних косах! Сміливіше, полум’я, сміливіше! Хапай її, спали, спали відьму! Не бійся її чарів! Нехай вона згорить! Через неї я горів на повільному вогні ціле своє життя».

Голосили дзвони, торохтіли вози, рипіли помпи, бряжчали відра, якими черпали воду з озера, з усіх садиб збігалися люди. Крик і зойки лунали впереміж з наказами, тріщав дах, страхітливо гуло полум’я. Але ніщо не порушувало спокою Кевенгюлера. Він сидів на ковадлі й потирав руки.

Нараз Кевенгюлер почув такий гуркіт, ніби завалилося небо. Він схопився на ноги й радісно вигукнув:

— Кінець! Тепер вона не втече, тепер вона привалена сволоками або вже згоріла. Тепер їй, кінець!

Він згадав, що йому довелося пожертвувати славою і могутністю Екебю, аби звести відьму зі світу. І він пожалів чудових зал, що бачили стільки радощів, кімнат, що відлунювали недавніми розвагами, столів, що вгиналися від вишуканих наїдків, коштовних старовинних меблів, і срібла й порцеляни. Все це вже пропало навіки…