Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

— Кевенгюлер хоче літати! Кевенгюлер хоче літати!

Він спокійно стояв собі на даху башти й припинав крила, а тим часом із вузьких вуличок старовинного міста стікалися юрби людей.

Кухарки полишали казани на плиті й тісто в ночвах. Бабусі покидали недоплетені шкарпетки, начіплювали на носи окуляри й поспішалися на вулицю. Бургомістр і радники підвелися з-за судових столів, ректор шпурнув у куток граматику, а школярі гайнули з класів, не дочекавшись дозволу. Геть усе місто мчало до Західного мосту.

Скоро там було аж чорно від людей. На Соляному — ринку, по берегах річки, ген до єпіскопового саду — скрізь кишіло людьми. Тиснява була більша, як на петрівчаному ярмарку або того дня, коли містом проїздив король Густав III, — восьмикінна карета його мчала тоді так швидко, що на закрутах перехилялась і трималася землі тільки двома колесами.

Нарешті Кевенгюлер припнув крила, кілька разів махнув ними і знявся в повітря. Він ширяв у небі, високо над землею.

Кевенгюлер на повні груди вдихав чисте, п’янке повітря. Груди йому високо здіймалися, в серці заграла давня лицарська кров. Він тримався на місці, мов голуб, ширяв, як орел, крила його були міцні, як у ластівки, й орудував він ними впевнено, як шуліка. Кевенгюлер позирнув на прикуту до землі юрбу, що не зводила з нього погляду. Якби він міг змайструвати кожній людині з натовпу по парі таких крил! Якби міг дати силу кожному піднятися в чисте небо! Як би тоді вони всі змінилися! Навіть у хвилину переможного лету він не забував своєї гіркої долі. Він не міг сам-один утішатися своїм винаходом. О, хай би він тільки знову десь побачив ту лісову фею!

Раптом очам його, майже засліпленим яскравим сонячним промінням і тремтливим повітрям, видалося, ніби хтось летить просто на нього. Він бачив, як рухалися великі крила, схожі на його власні, і ті крила несли якусь людину. Маяли золотаві коси, мінився зелений шовк, блищали шалені очі. То була вона, лісова фея!

Кевенгюлер ні хвилі не роздумував. Він чимдуж погнався за проявою, щоб поцілувати її чи вдарити, і сам добре не знав, але в кожному разі змусити її до одного: зняти З; цього закляття. В тому нестямному гоні він стратив глузд і розважність. Не дивився, куди летить, бачив тільки розмаяні коси й вогнисті очі. Ось вона вже зовсім близько, Кевенгюлер простяг руки, щоб схопити її. Враз він зачепився за її крила, і вони були міцніші, ніж у нього. Його крила затріщали, зламались, сам він крутнувся й полетів кудись униз.

Коли Кевенгюлер опритомнів, то побачив, що опинився на даху своєї башти, а поряд із ним лежить поламана літальна машина. Він нагнався просто на вітряк, що крутнув ним кілька разів, а тоді шпурнув на дах.

Так скінчилася його розвага.

Кевенгюлера знов опанував розпач. Буденна праця його не вабила, а вичаровувати знов якесь диво він не важився. Серце його не витримає, коли він ще раз змайструє якусь чудесну машину і втратить її. А як не втратить, то збожеволіє від думки, що ніхто, крім нього, не зможе нею скористатися.

Кевенгюлер знайшов свій ранець та сучкувату палицю, кинув вітряк і подався шукати лісову фею.

Він придбав собі коня й воза, бо вже був немолодий і не міг швидко ходити. Кажуть, що, доїхавши до якогось лісу, він злазив з воза, заходив у гущавину й гукав зелену чарівницю:

— Лісова феє! Лісова феє, це я, Кевенгюлер! Ходи-но сюди!

Але вона не приходила.

Під час цієї подорожі він добувся й до Екебю, за кілька років до того, як звідти вигнано майориху. Його прийняли гостинно, і він лишився там. Товариство кавалерів поповнилося високим, дужим лицарем, що не пас задніх ані за чаркою, ані в лісі на полюванні. В ньому ожили спогади молодості. Він дозволив, щоб його звали графом, і своїм орлиним носом, кущуватими бровами, гострою борідкою та закрученими вусами дедалі більше скидався на старого німецького барона-розбійника.

Отже, Кевенгюлер став нахлібником, нічим не кращим за решту кавалерів, що їх майориха, як здавалося людям, тримала на пожиток дияволові. Чуб йому посивів, а розум заснув. Він почувався таким старим, що навіть не вірив у свої власні молодечі подвиги. Він не мав дивовижного хисту. То не він зробив самохідний віз і літальну машину. Ні, то просто вигадки!

Та ось майориху вигнано з Екебю, і в ньому почали господарювати кавалери. Настало таке життя, що гіршого, й не могло бути. Над краєм промчала буря: всі давні шаленства забуяли з новою силою, підвело голову зло, затремтіло добро. Люди боролися на землі, душі на небі. З Довра спускалися відьми верхи на вовках, розгулялися сили природи, а в Екебю з’явилася лісова фея.