Йоганн Гете - Фауст

Хор
Все це за чудо ти
Маєш, критянко?
Віщих поетових слів
Ти, певне, зроду не чула,
Старожитніх дум Еллади
Та легенд іонійських,
Переказів прадавніх
Про богів та про героїв.

Все бо, що діється
Нашого часу, —
Відгомін тільки сумний
Дивних епох предковічних…
Що твоє оповідання
Проти вигадок красних,
Правдивіших за правду
Про Гермеса, сина Маї.

І вродливим, і дужим був
Хлопець, щойно родившись;
Повили в пелюшки його,
Затягнули сповивачем —
Пустуна б то приборкали
Вже няньки-цокотухи…
Та гарненько поводить тут
Хлопчик ручками-ніжками,
Всім тільцем, ніжним, пружним,
І, дивись, уже випручавсь
Із-під гніту дошкульного,
З пурпурових покровів, —
Мов метелик, що радісно
Виривається з лялечки,
Жваво крильця розкрилює
І у сонячну просторінь
Лине буйно і сміло.
Тож недарма і став з нього
Бог, довічно зичливий
Всім пронозам і злодіям,
Хитрунам і пройдисвітам —
Сам із пуп'янка коїв він
Неабиякі штуки:
В Посейдона тризубця вкрав,
У Арея меча з піхов,
У Гефеста обценьки,
В Аполлона і стріли, й лук;
В Зевса-батька й у того він
Перуна з рук би вихопив,
Та вогню ізлякався;
Із Еротом боровшися,
Підставляв йому ніжку,
А з Кіпрідою бавлячись,
З неї пояса зняв він.

Форкіада
Любі згуки наслухайте,
Киньте вигадки старі!
Всіх богів своїх цурайте —
Інше стало на порі.
Вас ніхто не розуміє,
Нам потрібна дань нова:
Тільки те на серце діє,
Що із серця виплива.
(Іде на скелі).

Хор
Раз тебе, страшна потворо,
Те грання так дійняло,
То з очей не бризне скоро
Сліз блаженних джерело.
Хай померкне сонце ясне —
У душі в нас світло є;
Дасть усе нам серце власне,
Чого світ нам не дає.

Евфоріон
Чи веду я спів дитинний —
Вам одрада то з одрад,
Чи піду я в танчик звинний —
Ваше серце б'ється влад.

Гелена
Де любов єднає двоє,
Вище людське щастя там; [102] Де любов єднає двоє, / Вище людське щастя там… — У цих строфах, що їх співають Евфоріон, Гелена, Фауст і хор, Гете відтворює версифікацію Шіллерової оди «До радості» (1785), чим підводить читача до зіставлення двох позицій: поезія як естетичне «царство прекрасної видимості» (Шіллер) і як активне прагнення вирватися з естетичного сну спокійної втіхи й самозадоволення (Байрон).
Де кохання створить троє,
То небесна розкіш нам.

Фауст
Те, що снилось, все здійснилось:
Твій-бо я, а ти моя!
Лиш би все те не змінилось —
Одного бажаю я!

Хор
В любім, лагіднім маляті
Світлі мрії многих літ;
Хай розквітне в благодаті
Тої спілки красний цвіт!

Евфоріон
Дайте побігать,
Дайте погратись,
У високості
Безмежні знятись
Смілим бажанням
Повен я вкрай.

Фауст
Ой стиха, стиха,
Землі держися,
Падіння й лиха
Постережися;
Сину коханий,
Нас не вражай!

Евфоріон
Не хочу долі
Нудьги та скуки!
Пустіте одіж,
Пустіте руки,
Пустіте кудрі —
Все ж це моє!

Гелена
Подумай, чий ти,
Кому належиш!
Що може вийти,
Коли збентежиш
Його блаженство,
Моє й твоє!

Хор
Боюсь, що спілку
Він розіб'є!

Гелена і Фауст
Будь же покірливий,
Сину любимий,
Порив невмірливий
Лагідно стримуй!
Тіш свою вроду
В тиші долин!

Евфоріон
Вам на догоду
Дам собі впин.
(В'ючися поміж хором
і пориваючи його до танцю).
В жвавім народі я
В'юся навкруг;
Гарна мелодія,
Гарний танечний рух!

Гелена
Добре єси вчинив —
Коло красунь повів
В ладний танець!

Фауст
Ні, в тім нема добра —
Якась непевна гра…
Де ж їй кінець?