Йоганн Гете - Фауст

Третя частина хору
Ми, сестрички, моторніші, побіжімо ручаями,
Нас бо надять, нас бо ваблять дальні пагорби квітучі;
Поллємося далі й далі, пов'ємося закрутками,
Все лугами-морогами до садів та до осель,
Там, де пишні кипариси гінко в небо піднялися
Понад берег, понад води, понад весь той круговид.

Четверта частина хору
Ви гуляйте всі, де знайте; ми ж окриєм шумним роєм
Горб, де лози виноградні повилися по тичках;
Там щоднини й щогодини видно працю винороба,
Клопотання ревне й щире за непевний урожай.
Він копає, він сапає, підгортає, в'яже, ріже,
Всіх богів о поміч молить, бога сонця більше всіх.
Тільки Вакх розкошолюбний про слугу свого не дбає,
Все лежить у холодочку, з фавном грається малим.
Щоби мрій йому навіять і приємно захмелити,
Досить є для нього завше у міхах, глеках, у кінвах,
Справа й зліва в темних гротах узапасено навік…
Всі ж боги тим часом добрі, а найпаче Феб пресвітлий,
Віють, гріють, поять, живлять ягід кетяги рясні;
Де винар трудився тихий, там стоїть веселий гамір,
Серед лоззя, поміж листям всюди чути жвавий шелест,
Скрип кошів, бряжчання відер і крехтання повних нош:
Все те йде в велику кадку, до давильників під ноги,
Свіжі, чисті виногрона топчуть потоптом вони;
З ягід чавлених струмує, аж шумує сік п'янкий.
Ось озвалися кімвали, мідні вдарили литаври —
Бо з містерій вже свавільно розповився Діоніс:
З козлоногами танцює, з козлоніжками дрібцює,
А між ними репетує ще й Сіленів довго вух…
Всюди ратиці зухвалі без жалю пристойність топчуть,
Заморочується розум, вуха ревнява глушить.
Голова й живіт вже повні, а п'яниць до чарки тягне,
А як хто й не втратив тями — лиш посилює гармидер;
Щоб налить вина нового, спорожняй старі міхи!

Фауст
Вбачаючи внизу пустельні урвища,
Ступаю я на верхогір'я бережно,
Пустивши хмару-птицю, що так лагідно
Несла мене широкими просторами.
Вона від мене звільна відділяється
І на схід сонця лине в даль, клубочучись,
За нею вслід мій зір біжить захоплено.
Пливе вона, хвилюється, міняється,
Формується, стає чудовим видивом:
На сонячній перині спочиваючи,
Жона якась ввижається божественна;
Юнона то, чи Леда, чи Гелена там
Чарує око вродою величною?
Ой леле! Образ тане, розпливається,
Зливається з верхів'ями далекими,
Великий смисл минущих днів нагадує.
А вколо мене віє світле марево,
Леліє, прохолодою голублячи,
І легко, й плавно вгору підіймається
І там стає новим знадливим образом
Великого, святого блага юності…
Скарби мойого серця прокидаються,
Любов Аврори згадую окрилено
І перший милий погляд, ледве вловлений,
Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск,
Душевною красою любо сяючи,
Видіння те в ефір ясний здіймається
Й несе з собою краще все, що є в мені.

Мефістофель
Оце махнули те, що треба!
Але скажи, навіщо ти
Якраз сюди спустився з неба,
В ці звори, повні жахоти?
Я добре знаю урвище це скельне —
Було тут спервовіку дно пекельне.

Фауст
Тобі казок ніколи не бракує,
Але мені безглуздя не смакує.

Мефістофель
(поважно)
Коли Господь — за віщо, не питай —
Нас вигнав з неба в глиб, у земні надра,
Де, з центру розогнівши, з краю в край
Розбурхано палає вічна ватра, —
Жилося нам не дуже зручно, звісно:
І гаряче, і боляче, і тісно.
Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать,
Хропти, сопти, з усеї сили пукать,
Аж сіркою все пекло засмерділо;
Ото був газ! Несосвітенне діло!
З усіх усюдів так і напира, —
Потріскалась гладка земна кора,
Все обернулось догори ногами,
Спід верхом став, горами стали ями.
Так деякі учені — круть і верть —
В теоріях все ставлять шкереберть.
Як ми звільнились з темного затвору
І вирвались на свіжий дух, нагору —
Все це була велика таїна,
Пізніш людям відкрилася вона. (Ефес. 6, 12)