Йоганн Гете - Фауст

Худоба ходить безбач там рогата,
Над урвищами бережно пнучись,
Всім є тут тирло, хоч скота й багато,
Між скелями печер доволі скрізь.

Тут Пана храм, тут жвавих німф оселі,
Байраків свіжа, прохолодна тінь,
Дерева тут гіллясті понад скелі
До неба пнуться, рвуться в височінь.

Це праліси! Пишає дуб крислатий,
Немов навік у землю вкоренивсь,
А явір, соком радісним наллятий,
Стрункий-гінкий, мов граючися, звівсь.

Там молоко струмує для маляток,
Здоров'ям віє тінявий намет,
Жахтять плоди — Помони щедрий даток,
І з борті капле запахущий мед.

Тут щастя дістають у спадку,
Рум'яні лиця і вуста,
І кожен тут в довіллі і в достатку
Немов безсмертним вироста.

Викохуються діти ніжним маєм,
Доходять мужньої снаги,
Дивуючись, ми віри не діймаєм,
Що люди то, а не боги.

Сам Аполлон у постаті пастушій
Ходив між ними взором красоти;
Коли природа опанує душі,
Водно зіллються всі світи.
(Сідаючи побіч неї).
Прийшла до нас сподівана година,
Минулого нехай потане й слід!
Найвищий Бог зродив тебе, єдина,
Твій рідний край — прекрасний перший світ.

Навіщо ця тісна фортеця?
Лиш побажаймо — і для нас
Аркадія блаженна розцвітеться,
Ясна і юна повсякчас.

В той край коханий, рай жаданий
Дорога нам тепер лежить,
Змінявши трони на альтани,
В аркадськім щасті вільно жить!

Форкіада
Чи довго ще оті дівчата спатимуть?
Таж їм, мабуть, і в сні того не снилося,
Що я отут на власні очі бачила.
Збуджу я їх — хай молоді чудуються,
Та й ви, бородані, що, долі сидячи,
Ждете розв'язки дивної історії, —
Вставайте, гей! Струсіте жваво кучері,
Пробуркайтесь і слухайте оповісті!

Хор
Говори нам, розкажи нам, що за чудо-диво склалось!
Найлюбіше те нам слухать, чому вірити незмога,
Бо уже ж нам остогидло, на ті скелі дивлячись.

Форкіада
Очка ледь попротирали, вже й занудилося вам?
Ну, то знайте: в цих печерах, в цих наметах,
в цих альтанах,
У притулку цім затишнім скрилась пара ідилічна —
Наша пані з нашим паном.

Хор
Що ти кажеш?

Форкіада
Потаймиру
Там вони собі втішались — тільки я їм слугувала;
Мала побіч я стояти, та, як вірниці годиться,
За чимсь іншим я дивилась, часто-густо одвихалась,
Все шукала трав, коріння, розмаїтих зіль цілющих
І лишала їх одних.

Хор
Ти таке говориш, ніби там, в альтані, світ є цілий —
Гай і луки, гори й ріки; байку баєш, та й уже!

Форкіада
Правда, правда, неймовірні! Там глибини незглибимі,
Залів, ходів, коридорів там без ліку, без числа —
Коли чую — у печері залунало срібним сміхом;
Аж дивлюся — то хлоп'ятко од жони до мужа скаче,
А од батька знов до неньки — там-то пестощів і ласок,
Там-то пустощів і жартів, там-то вигуків щасливих —
Аж не тямишся од них!
Ніби геній — так безкрилий, ніби фавн —
не звірюватий,
Ось уже й на землю скочив, та аби землі черкнувся,
Враз його кидає вгору, і за другим-третім скоком
Аж до стелі вже достав.
Мати злякано гукає: «Ти плигай собі як знаєш,
А літати стережися, раз літати не дано!»
Батько лагідно вмовляє: «У землі є рвійна сила,
Що тебе угору зносить; лиш ногою стань на землю —
Зразу сили наберешся, як той син землі Антей».
Так скакає жвавий хлопчик сміло з каменя на камінь,
Наче м'ячик скрізь літає, пружний, бистрий і в'юнкий.
Аж нараз в глибоку прірву провалився — і немає…
Мати плаче і голосить, батько хоче утішати.
Я не знаю, що робити… Коли раптом — що це знову?!
Чи наховано скарбів там? Вбраний в красні, барвні шати,
Він з'явився знов очам.
Весь розцвічений стрічками, ще й рукава з торочками,
В ручках — ліра злотострунна, — Аполлон малий,
та й годі, —
Він виходить радий, жвавий і стає на скелі-кручі;
Аж нетямлячись од щастя, батько й мати обнялись…
А в малого понад чолом дивне сяйво заясніло —
Чи оздоба то злотиста, а чи генія вінець?
І в його поставі гордій видно віщу силу духа,
Що обійме все прекрасне, зродить музику безсмертну;
Ось почуєте її ви, ось побачите його ви, —
Дивуватимете дивом з тої сили і краси.