Йоганн Гете - Фауст

Провідниця хору
(уважно роздивляючись на нього)
Коли йому, як іноді трапляється,
Боги усього того не позичили, —
Величності, пристойності, люб'язності, —
А дарували, — скрізь удачу матиме:
В запеклому бою з мужами сильними
І у дрібній війні з жінками гожими.
Він перевершить щонайкращих витязів,
Яких, було, так високо цінили ми.
Ходою неспішною, шанобливою
Надходять князь; звернись до нього,
владарко!

Фауст
(підходить, побіч нього Лінкей у кайданах)
Замість яси, вітання-шанування
І зустрічі врочистої, як личить,
Веду тобі раба в важких кайданах,
Що, занедбавши власний обов'язок,
Мені не дав звершить мою повинність.
Впади до ніг володарці, винись!
Царице! Я поставив був його
Бачучого на вежу височенну,
Щоб він звідтіль уважно і обачно
Землі і неба далей пильнував
І вістував про все, що там побачить, —
Чи хмарою насуне десь отара,
Чи лавою надходить враже військо
Із гір у діл — отару захистим,
На військо вдарим. Нині ж він прошкодивсь:
Ти йдеш — а він про те не сповіщає,
І не змогли ми гідно вшанувать
Достойну гостю. Цю тяжку провину
Він кров'ю б досі вже спокутував,
На горло скараний. Але тепер
В твоїх руках покара і пощада.

Гелена
Ти дарував мені високу власть
Судді й цариці, і хоч я гадаю,
Що ти мене лиш вивірити хочеш,
Звершу судді найперший обов'язок —
Послухать винуватця. Говори!

Баштовий Лінкей [97] Лінкей — в міфології греків герой, що відрізнявся надвзичайно гострим зором. За міфом, пізніше був убитий братом Гелени — Поллуксом (Полідевком). У «Фаусті» цей образ трапляється ще далі.
Дай вклониться, подивиться,
Смерть моя, моє життя!
Богом послана цариця —
Лиш тобі мої чуття.

Ждав я рано, що на сході
Вирне світла джерело,
Та неждано в пишній вроді
Сонце з півдня ізійшло.

І в той бік звернувся весь я;
Замість падолів і гір,
Замість далі піднебесся
Лиш його вбачав мій зір.

Я удався винозорим,
Мов у лісі темнім рись,
Та серпанком півпрозорим
Очі раптом понялись.

Ледве мріє щось там тьмяне —
Вежа? Брама? Вал? Стіна?
Мла рідіє, мла мов тане —
Аж богиня вирина!

Сяйво миле полонило
Серце й душу, все єство;
Нещасливця осліпило
Красотою божество.
Я забув, що на сторожі,
Не трубив мій вірний ріг…
Вбий мене — і я без дрожі
Згину в тебе біля ніг.

Гелена
Не випада мені карать за злочин,
Що через мене стався… Скрізь і всюди,
Собі на безголов'я, пориваю
До безуму серця мужів, які
Себе й других ладні згубить за мене.
Боги й напівбоги, герої й демони
За мене бились, шарпались, боролись
І за собою по світах водили…
Первинна вже накоїла я лиха, [98] Первинна вже накоїла я лиха, / Вторинна ж, і третинна, й четвертинна — / Ще більше! — Гелена страждає від докорів сумління, але пов'язує щоразу нову вину свою з волею богів.
Вторинна ж, і третинна, й четвертинна —
Ще більше! Увільни цього бідаху.
Кого знетямив Бог, невинен той.

Фауст
Володарко! Здивовано я тут
І влучницю, і влученого бачу,
І лучницю, і враженого нею…
Ось стріли знов за стрілами летять
І в мене б'ють, дзижчать навкруг, пернаті,
Пронизуючи наскрізь замок мій.
Що я тепер? Бентежиш ти мені
Знічев'я вірні слуги й кріпкі мури;
Боюсь, що й військо скориться моє
Тобі, непереможно-переможній.
Що ж діяти? Мабуть, себе і все,
Що мав своїм, — тобі віддати мушу…
Дозволь мені до ніг твоїх схилитись
І вільно й щиро визнати тебе
Царицею, єдиною віднині.

Лінкей
(несучи скриню; слуги за ним несуть ще декілька)
Могутня владарко, я знов
На тебе глянути прийшов!
Хай подивлюсь на вроди чар,
Убог, як раб, багат, як цар.
Чим був я перш? Чим став тепер?
Чи я вродивсь, чи я помер?
В очах моїх, немов крізь сон,
Мигоче твій сліпучий трон.

Зі сходу ми юрбою йшли
І захід весь мов залили.
Народ повсюди плив, як плав,
Передній заднього не знав.

Один поліг, другий надбіг,
І третій з ратищем настиг,
Скрізь за одним валило сто,
На вбитих не вважав ніхто.